Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що з тобою, любий? Ти зблід…
— Серце… щось… — скривився Федір.
— Ти перехвилювався, — вона подала йому валідол. — Ляж відпочинь… Щось треба робити з твоїм серцем.
— Що робити? Лікувати…
— Тобі треба спокій… Там, у Мак-Лейн-Хаузі, тихо й затишно. Ми покличемо до тебе найкращих лікарів, і вони вилікують твоє серце.
Вона вклала його в постіль, присіла поруч і довго дивилася на нього, прибрала з чола ще мокре волосся, заглянула в сині зболені очі.
— Тобі вже краще?
— Одпускає потроху…
— Тепер ти трохи відпочинеш… Керк сказав, що варто б нам на якийсь час взагалі зникнути з Мюнхена. В тому, що сталося, їм треба розібратись. У гру вступили якісь сторонні сили…
— То його клопіт, — зітхаючи, мовив Федір. Важкі повіки самі собою склепилися. Він побачив коридор на другому поверсі штаб-квартири на Цеппелінштрасе і пана Кислицького, якому він шепнув про операцію «Смолоскип». Хотілося думати, що то його зусиллям, його інформацією викликано акцію на Ляймі. Як іноді досить кількох слів вчасно і кому треба сказати, щоб розпалися на порох чималі зусилля генерала Керка. Недарма той Похмурий цілий день бігав за ним по п'ятах. Та й останні слова Кислицького теж про щось та свідчать. Однак коли воно й не так скроїлось, коли не він, а хтось із тих добродіїв, що були на нараді у Стецька, продублював інформацію для Лебедя, все одно добре. Тепер Керк шукатиме кінців. Проте на мене вийти йому вже не вдасться. Єдиний, хто міг би підтвердити, що через мене потекла та інформація у ворожий стан, був Кислицький, а він зараз лежить у моргу, на холодній мармуровій полиці з биркою на нозі. Через якийсь час зариють на кошт муніципалітету, та й по всьому. Скінчилася ще одна заплутана дорога, урвалося ще одне життя.
— Може, ти заснеш, любий? — спитала Патриція.
— Спасибі, Пат… Мабуть, я трохи подрімаю.
— Ти не хвилюйся, я буду поруч, у фрау Сабіни. Телефон біля тебе, на тумбочці. Коли що, дзвони. — Вона ще кілька хвилин покрутилася в сусідній кімнаті, потім на мить зазирнула до спальні й, переконавшись, що Федір задрімав, вийшла з номера. Крайніченко підвівся, взяв свого кейса, дістав зшитки Кислицького. Проглянув уже прочитані абзаци і з цікавістю занурився в подальший текст.
«…Моє щире бажання застерегти молоді душі від тих страшних помилок, яких припустилися ми, покоління, що сьогодні стоїть уже однією ногою на краю могили. Може, саме через те, що вже близький мій кінець — факт невідворотний, беручись за цей чесний труд, я жену від себе страх перед помстою тих, хто сьогодні ще погрожує мені сокирою і мотузкою ката. Вони думають, що стоять на сторожі національної ідеї, правди, поступу. Ні, це не так!
…Спочатку кілька слів про себе. Народився я в Мотовилівці під Києвом у 1883 році в сім'ї вчителів. Батьки були небайдужі до рідної землі, щиро переймалися горем і болями свого пригнобленого народу, виховували мене в любові до України, прищеплюючи водночас повагу до інших націй і народів.
Вчився я в Першій Київській гімназії, що містилася тоді на Бібіковському бульварі. Потім став студентом університету і з головою поринув у революційну роботу. Активно підтримував гасла соціал-демократів, палко і щиро проголошував їхні ідеї на сходках і студентських демонстраціях. Моє юне серце прагнуло свободи, я жив, мов у солодкому чаді, поки не потрапив до Лук'янівського централу. За участь у заколоті царський суд розбирав справу чотирьохсот студентів, з них сто вісімдесят три — віддав у солдати. Вагу фельдфебельського кулака та виховний вилив солдатської муштри пізнав і я. З півроку валявся по лазаретах, аж поки за станом здоров'я (в мене знайшли сухоти) не списали з армії.
До Києва повернувся напередодні подій дев'ятсот п'ятого. Мав намір вчитися далі, але революційна хвиля знову підхопила мене й кинула в шалений вир. Політехнічний інститут, університет, навіть духовна академія виступали одностайно проти царя і його маніфесту. «Цар роздобрився і дав маніфест — мертвим свободу, живих під арешт!» — вигукували ми на сходках і записувались у бойовики пролетаріату. А потім щодня бігали на Шулявку, де навчалися бойові дружини. Однак на той час царат ще мав силу, і скоро ті, хто з бойовиків лишився жити, гриміли кайданами по етапах Сибіру. Я опинився аж у Туруханському краї. Будучи дуже хворим, мабуть, загинув би, коли б не вірні друзі. Поразка, безнадія, а головне хвороба спричинилися до того, що я зовсім занепав духом. Я став думати, що ні за цапову душу змарнував своє молоде життя. На засланні, в глухому сибірському селі, я познайомився з місцевими людьми, які належали до секти духоборів. Власне, вони повернули мене до життя. Я не сповідав їхньої духовної науки, але потроху призвичаївся ловити рибу, полювати вайців, борсуків. Стоплене з борсука сало повернуло мені здоров'я, а разом і надію. Однак про революційні змагання я вже не думав…»
Задеренчав телефон. Федір Крайніченко зняв трубку.
— Це я, любий… Як ти там? Я розбудила тебе?
— Нічого, я не сплю…
— Тедді, тут повернувся Дайн. Він хоче з тобою поговорити.
— Скажи йому, що я погано себе почуваю. Як стане краще, я сам подзвоню вам…
— Добре, любий, добре… Ти тільки скажи, коли ми їхали, ти згадав Лебедя… Ти й зараз думаєш, що то були його люди?
— Я нічого по думаю, а лише переповідаю те, що чув від… Кислицький побачив їх у вікно і сказав… Власне, не сказав, а вигукнув: «Це боївка Лебедя!» — і кинувся до дверей…
— Дякую, Тедді… Відпочивай…
Федір поклав трубку на важілець апарата. Перш ніж знову розкрити зошита, подумав — не про Патрицію й Дайна, їхнє запитання ковзнуло об його свідомість і відлетіло геть, подумав, що між тих вірних друзів, яких згадує Кислицький, певне, був і його батько, Касян Крайніченко. Він не рятувався у духоборів, не вважав загубленим своє молоде
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний лабіринт. Книга третя», після закриття браузера.