кораловими рифами і, о диво! По берегах зеленіють рослини. Лабораторія стоїть на схилі, і я дивуюсь, як вона досі не посунулась по відполірованій вітрами і колись морськими хвилями поверхні. В усякому разі мої черевики так і силкувалися вислизнути з-під мене, коли я подався схилом униз… Сторожко ступав порепаним глеєм, зоставляючи на ньому відбитки черевиків сорок третього розміру, черевиків істоти, яка з’явиться в цих краях через багато мільйонів років. Мабуть, недавно була злива, бо на дні глибоких тріщин, які я перестрибував, поблискувала вода. Море, відступивши, хоч і покинуло напризволяще своє породіння, проте діти його не загинули — береги водойм місцями вкривають зелені латки папоротеподібних рослин. Більшість із них ховають коріння в воді, і на поверхню виходять тільки пагінці, що стеляться при самій землі. Але є й такі, що ростуть у вологому прибережному грунті не гірше тих, що в воді. Це перші піонери суші… Перед тим як зайти в воду, ретельно оглянув берег, чи, бува, не вештається поблизу якась потвора. Та по мілкому дну повзали ракоподібні істоти, завбільшки з наших річкових раків, трилобіти, тільки значно менші від тих, що я бачив раніше, розмаїті молюски, від ледь помітних до великих, завбільшки з кулак. І все те ворушилося в затінку дивовижного чагарника з граптолітів. Лагуна мілка — мені тільки по коліна. Добре видно дно. Від моїх ніг тікають зграйки риб, я спотикаюсь то об кущ корала, то об равлика з масивною міцною раковиною — вони тут на кожному кроці. Надибав на одного велетенського равлика зі спірально закрученою хаткою, яка в діаметрі має до двох метрів і виступає з води, як колесо. Але, учителю, істота ця тільки за формою схожа на безневинного слимачка. На ділі це страшний хижак. Він спритно хапає вусами-щупальцями трилобіта і, притягнувши до рогових щелеп дзьоба, перемелює його на тертці з численних пластин і крючків. Цей головоногий наутилоїд косував лупатими очима й на мої ноги, але, на щастя, він повільно пересувається. Сторожко оглядаючи дно, я брів до зеленого острівця, який виявився частиною коралового рифа. Колонія коралів, яка його створила, давно вимерла. На це кладовище рожевих коралів нанесло мулу й останків різних організмів. Я виламав два кущі — один як зразок відмерлої фауни, а другий для Марії: вона зможе замовити з нього собі намисто. Між коралами густе жабуриння, воно липне до скафандра, як олійна фарба. За цими водоростями не видно дна, і я потерпаю, щоб не наступити на ракоскорпіона. Моя тривога не була марною. Спочатку щось вислизнуло з-під ніг і я, розгрібши зелену фарбу водоростей, остовпів: у затінку під жабуринням — цілий рій швайконосців. Вони, видно, сховалися туди від сонця. Я рвонув назад і біг, високо вистрибуючи з води, неначе під ногами було не дно, а розпечена плита. В заплічній торбині торохтіли склянки на фауну, і те торохтіння нагадало мені кота, якому я колись у дитинстві прив’язав до хвоста бляшанку. По дорозі трапився валун, що виступав в води, і я поспішив на нього вискочити. Озирнувся. За мною ніхто не гнався, тільки від острівця до валуна клубочилися змулені водяні вихри — сліди мого страху. Відхекуючись на камені, я помітив колонію червоних водоростей, в затінку яких спочивало двійко ракоскорпіонів. Мене аж пересмикнуло, тим паче тварини чогось схарапудились. І не даремно: над ними зависла зграя риб. Я очікував, що ракоскорпіони зараз пустять у хід багнети. Гай-гай, сталося навпаки: одна з риб спікірувала і хапонула потвору за чорне сегментисте черево, скорпіон не встиг і швайку підняти. Другий кинувся тікати. Але риби його не переслідували, а скубли того, що зостався. Вони прямо рвали його на шматки. Я мало не заплескав у долоні, спостерігаючи за розправою, та коли під червоними водоростями залишилися самі павучачі лапи й багнет, раптом уторопав, що навряд чи матеріал скафандра міцніший від хітинового панцира швайконосця. Я довго не наважувався скочити в воду, аж поки не відчув, що валун піді мною ворушиться. “Чи не землетрус?” — подумав я. І враз зметикував, що сиджу на вапняковому панцирі велетенського наутилоїда. Цей молюск має такий же жувальний апарат, як і равлик-пожирач трилобітів. Із силою відштовхнувшись від наутилоїда, я приводнився в двох кроках від нього. Відстань до берега подолав досить швидко. Навряд чи стайєр пробіжить її скоріше по суші. Оговтавшись, я відібрав біля самого берега пробу води і мулу, в якому кишіли черви-мулоїди і якісь личинки. Археоциат — дивного творіння природи — не помітив… Я ламав голову над тим, чому на мене не напала жодна істота, адже коли я заходив у воду, такі ж напівпанцирні рибини, які легко розправилися зі швайконосцями, тікали від моїх ніг. Уже в лабораторії я збагнув, що причиною тому був запах двадцятого віку, запах скафандра.
Славко, скориставшись з невеликої паузи, яку зробила дівчина, озвався:
— Але ж і мандри! Бідолашний Олекса, мабуть, відсипається зараз у гуртожитку. Цікаво, за яким календарем йому платитимуть польові: за нашим чи за історичним?
Та його іронія не знайшла відгуку ні в дівчини, ні у вченого. Чумак навіть кинув на вусаня докірливий погляд.
— Між іншим, — зауважив він, — трилобіт ось у цій банці справжній. Наутилоїд теж.
— У природі можна все знайти, — невпевнено заперечив Славко.
Та Марія поклала край їхньому діалогу.
— Палеозой, девонська система, 400 мільйонів років до наших днів, — почала вона.
Дорогий Мирославе Петровичу!
Мабуть, це вже передостанній запис. Не розрахував з харчами. Щойно дістав з холодильної камери останнього бутерброда… Прочинив двері. Зовні темно і задушливо, як у глечику. Високий атмосферний тиск. Раптом баня глечика репнула, крізь тріщини сліпуче блиснуло, і по миті розлігся гуркіт, ніби велетенські черепки посипались. Здавалося, хтось знавісніло лупає по бані нічного неба, яка тріскається то там, то там. Раптом забубоніло в обшивку, спочатку рідко, а далі частіше, і по хвилі вже здавалося, що лабораторія стоїть під водоспадом. Потроху розвиднюється. По яругах клекочуть руді потоки, які несуть шматки породи і все це вивергають на рівнину. Та дощ швидко вщухає. На сході дозрілою помаранчею викотилося сонце. В девоні, виявляється, я опинився вдосвіта. Схил значно пологіший, поораний балками-водостоками. Поверхня сохне прямо на очах, і прямо на очах тьмяніє кристалічний масив, стає рожево-матовим. Не видно вже гострих скель, колишні урвища зализало водою й вітрами. Учителю, ви
