Читати книгу - "Координати чудес, Роберт Шеклі"

— Ось ми й прибули, — сказав Емі й зупинився так різко, що Кармоді ледь не злетів з його шиї.  — Тут мій тато.

Кармоді поглянув навкруги і побачив, що Емі завіз його в невеличкий секвойний гай. Велетенські дерева стояли оазою яюкою. Два чи три динозаври повільно і майже спроквола рухалися поміж секвой, не звертаючи уваги на метушню за п’ятдесят ярдів від них. Кармоді подумав, що можна зійти на землю, не побоюючись, що його розтопчуть. Втомлено він ковзнув з шиї Емі униз.

— Тату! — закричав Емі.  — Гей, тату, поглянь, що я знайшов, тату, дивися!

Один з динозаврів підняв голову. Це був тиранозавр, дещо більший за Емі, з білими пружками по складках синьої шкури. Його сірі очі були налиті кров’ю. Обернувся він поважно і з гідністю.

— Скільки разів, — запитав він, — просив я тебе не вистрибувати тут?

— Даруй, тату, але подивися, я знайшов…

— Ти завжди «даруй, тату», — повчально урвав тиранозавр, — а не тямиш поводитися чемно. Я розмовляв про це з мамою, Емі, і вона згодна зі мною. Ні їй, ні мені не хочеться, щоб ти виріс нечемним, горлатим бешкетником, котрий не вміє поводитись як вихований бронтозавр. Я люблю тебе, сину мій, але тобі слід навчитися…

— Тату! Облиш, будь ласка, вичитувати на потім і поглянь тільки, що я знайшов!

Літній тиранозавр стис губи і загрозливо вдарив хвостом. Та все ж нахилив голову, подивився, куди показувала синова передня лапа, і побачив Кармоді.

— Боже милий! — вигукнув бронтозавр.

— Добрий день, сер! — привітався Кармоді.  — Мене звати Томас Кармоді. Я — людина. Не думаю, що тепер на Землі існують інші люди або хоча б примати. Трохи важко пояснити, як я потрапив сюди, але я прийшов з миром, і… і таке інше, — закінчив він не дуже до ладу.

— Фантастично! — сказав тато Емі. Він обернув голову і покликав: — Бакслі! Ти бачиш, що я бачу? Ти чуєш, що я чую?

Бакслі, — тиранозавр того ж віку, що й тато Емі, — відповів:

— Бачу, Боргу, але не вірю очам своїм.

— Це ж ссавець! — вигукнув Борг.

— Повірити важко, — сказав Бакслі.

Борг довше звикав до факту існування наділеного мовою ссавця, ніж Кармоді — до факту існування плазуна, котрий уміє розмовляти. Зрештою Борг змирився. Як пізніше зауважив Виграш, ніщо так не переконує в існуванні певного явища, як існування самого явища. Борг запросив Кармоді в кабінет, розташований під рясним листям велетенської плакучої верби. Там вони сіли, відкашлялися, розмірковуючи, з чого б то розпочати розмову. Нарешті мовчанку порушив Борг:

— Отже, ви — зайшлий ссавець з майбутнього, так?

— Мабуть, так. А ви — тутешній плазун з минулого?

— Ніколи так про себе не думав, — сказав Борг.  — Та, мабуть, ви маєте рацію. І скільки, кажете, часу нас розділяє?

— Десь біля ста мільйонів років.

— Ого! Досить багато часу. Авжеж, і справді багато часу.

— Воно так і є — багато часу, — погодився Кармоді.

Борг похитав головою і щось замугикав під ніс. Кармоді було видно, що Борг не знає, чим підтримувати розмову. Борг, судячи з усього, був дуже порядним: гостинний, але стриманий, статечний, не схильний до балачок — такий собі пристойний сіренький тиранозавр із середніх верств.

— Ну-ну, — сказав Борг, коли мовчанка починала ставати обтяжлива, — і як там у майбутньому?

— Даруйте?

— Я хотів спитати, як живеться в майбутньому?

— Клопоту вище голови, — відповів Кармоді.  — Дуже багато нових винаходів, тільки памороки забивають.

— Так-так-так, — сказав Борг.  — Щось схоже передбачають у майбутньому наші хлопці з розвиненою уявою. Деякі навіть пророкують, що еволюція ссавців зробить їх панівними на Землі. Але я вважаю це перебільшенням і гротеском.

— Так воно, мабуть, і є, — погодився Кармоді.

— То ви стали панівним видом?

— Ну… одним із панівних.

— А як із плазунами? Або точніше: як ведеться в майбутньому тиранозаврам?

Кармоді забракло духу і сумління сказати співрозмовникові, що тиранозаври вимруть, що вони вимерли за шістдесят мільйонів років до людини і що плазуни в природі взагалі відіграють третьорядну роль.

— Вашій цивілізації ведеться достеменно так, як можна було сподіватися, — відповів Кармоді, відчуваючи себе піфією, до того ж боязливою.

— Добре! Так я і сподівався! — зрадів Борг.  — Ми, знаєте, міцний корінь, і більшість із нас має силу волі й здоровий глузд. А співіснування людей і плазунів завдає багато клопоту?

— Ні, небагато, — відповів Кармоді.

— Радий почути. Я побоювався, що динозаври через свої розміри почнуть задирати носа.

— Ні-ні, — запевнив Кармоді.  — Від імені ссавців майбутнього можу запевнити, що динозаврів шанують.

— Дуже ґречно з вашого боку, — сказав Борг.

Кармоді щось помимрив у відповідь. Йому раптом стало нестерпно соромно.

— Нас, динозаврів, не повинно непокоїти майбутнє, — самовдоволено, немов після ситого обіду, повів далі Борг.  — Але не завжди так було. Наші пращури алозаври були, здається, грубіяни і ненажери. Їхній предок цератозавр був карликовим карнозавром. Судячи з розмірів його черепної коробки, він мав бути неймовірно