Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

— Я хотів би взятися за конструювання ракети-носія, — сказав Віктор Платонов.

— Я теж, — швидко додав я.

— А ви, Чжу?

— А нам із вами доведеться братися за другу половину, — з усмішкою відповів він. — Я візьму на себе керівні пристрої, а ви атомний заряд.

Після недовгих роздумів було розподілено по групах і решту наших співробітників. Почався практичний період нашої роботи: від абстрактних розрахунків ми переходили до конкретних розмірів, до конструкцій, до металу…

В глибині затоки Порт-Філіпп, у гирлі ріки Ярра, розташоване одне з найбільших міст Австралії — колишня її столиця, гарне старовинне місто Мельбурн. Ми летіли туди з Віктором Платоновим і тими співробітниками нашої лабораторії, котрі виявили бажання працювати над конструкцією ракети-носія атомного заряду. Місто ми вгледіли ще здалеку, коли пролітали над низькими узгір’ями. Ріка Ярра перетинала його навпіл. На лівому березі в садах і парках розташувались жилі квартали міста.

У повітрі над Мельбурном було не менш людно, ніж на його вулицях. Повз нас пролітали сотні орнітоптерів. Для орієнтації на дахах будинків великими літерами було написано назви вулиць.

— Наш інститут на правому березі ріки, — сказав Віктор, — але де саме, я не знаю. Стривайте-но, я зараз…

Він різко повернув свій орнітоптер і кинувся услід за дівчиною, що пролітала мимо. Вони порівнялись і нерухомо зависли в повітрі. Дівчина показувала рукою в бік високої будівлі. Віктор замахав нам, кличучи до себе.

— Дуже вдало вийшло, — сказав він, — дівчина летить у той самий бік і проведе нас.

Ми привіталися. Дівчина швидко окинула поглядом мене і моїх супутників.

Я вирішив, що вона, мабуть, іспанка або мексіканка. Риси обличчя в неї були неправильні, але чорне кучеряве волосся, позолочена сонцем смаглява шкіра, крізь яку на щоках проступав густий рум’янець, блискучі, несподівано світлі очі, яскраво-червоні вуста великого непокірного рота робили її дуже привабливою.

— Виходить, ви вчитеся в цьому інституті? — спитав її Віктор Платонов.

— Так, я вже готую дипломну роботу.

— О, чи, бува, не в нашу групу вас зарахували?

— Ні, я працюю в іншій групі і незабаром скінчу дипломний проект.

Вона відповідала на запитання коротко і, мабуть, не була схильна до розмови.

— Ось наш інститут, — сказала вона, показуючи на семиповерхову будівлю з двома невеличкими білими вежами з боків. — Це навчальний корпус, у дворі навчальний завод, там, у глибині, будинок дипломного проектування, поряд із заводом складальний цех і ангар. Вам куди?

— Нам до директора інституту.

— Значить, до навчального корпусу. Сідайте на дах правої вежі, звідти ближче йти коридором. Прощавайте!

— Спасибі, до побачення!

Директор чекав на нас. Він викликав головного конструктора. Ми пояснили йому ідею проекту. Платонов показав креслення, і того ж дня ми розподілили завдання між вісьмома дипломниками, які ввійшли до нашої групи.

Раніше, за мого часу, студенти-дипломники робили проект лише на папері, причому багато з тих проектів носили досить абстрактний характер. Після захисту переважна більшість проектів надходила до інститутських бібліотек, а згодом, коли минав належний час, їх знищували. Так щороку непродуктивно витрачалася праця багатьох десятків тисяч інженерів, у той час як проектні організації та конструкторські бюро були просто-таки завалені роботою.

Тепер усе змінилося.

Кожен дипломник мусив зробити проект, потрібний для виробництва чи для науки. Керували дипломниками досвідчені інженери-конструктори. Якщо запроектований пристрій був настільки складний, що один студент не міг виконати його в строк, то створювали спеціальну групу — щось на зразок конструкторського бюро, де кожен студент проектував лише частину пристрою. Крім того, кожен технічний інститут мав свій завод, на якому студенти-дипломники самі виготовляли запроектовані ними вузли.

До інститутів зверталося багато організацій, і результат був завжди один — швидке й добротне виконання замовлення. Таким чином багато тисяч людей ще. до закінчення інституту залучалося безпосередньо до процесу виробництва.

Наше завдання полягало в тому, щоб разом з дипломниками створити невелику ракету-носія. Доправлену на Венеру, її належало запустити з атомним зарядом і підірвати на певній висоті.

Як звичайно, в дипломників на початку проектування було багато запитань. Ми довго з ними розмовляли.

Тільки наприкінці робочого дня ми вийшли з проектного залу і зненацька віч-на-віч зіткнулися з Джемсом Контом.

— Ви тут? — здивувався Віктор Платонов. — Яким вітром вас сюди занесло?

— Платонов, Олександре Олександровичу! — зрадів Джемс Конт. — Я давно вже тут, ми проектуємо наше плавуче дзеркало. А ви? Я чув про ваші успіхи. Молодці! Слово честі, молодці! Як Олена Миколаївна?

Він закидав нас запитаннями і взагалі був дуже збуджений і вже не здавався мені підкресленим, як на початку нашого знайомства.

Він повів нас довгими коридорами, розповідаючи про свою роботу.

— Зараз ми уточнюємо конструкцію, метод монтажу дзеркала, перевіряємо систему керування, удосконалюємо всю апаратуру.

— Вам теж допомагають дипломники?

— А так. Дещо я вже можу вам показати. Я, власне кажучи, і йшов до складального.

— Ми вже практично довели, — казав далі Конт, широко ступаючи світлим коридором інституту, — що наше параболічне дзеркало можна повністю виготовити з найтоншої плівки. Вона триматиметься на трубчастому каркасі з такої ж самої плівки.

— Каркас із плівки? — здивувались ми.

— Авжеж. Цю думку підказала мені Марта Аугустінас. Виявляється, дзеркальна плівка має ще одну чудову властивість: тверднути і ставати міцною, мов