Читати книгу - "Помилка Олексія Алексєєва, Олександр Лазаревич Полещук"

А потім прийшло тяжке, непоправне… Можливо, живим лишився тільки я один. Не був я кращий за тих, хто задихнувся поруч мене, за тих, кого вранці погнали курними шляхами до Краснодара й далі — в табори смерті. Тож мушу я зробити що-небудь за всіх… За тих, хто не дійшов, за тих, хто не дожив…

Ця думка не зразу, однак настійливо заполоняла мене. Часом я не міг, не знаходив у собі сили ходити, розмовляти, дихати. Пережите зринало крізь якісь пори в моєму мозку й гнітило мене. Та час минав, і настали неймовірно радісні дні перемоги. Пам’ятаєш? Скільки разів пролітала чутка: сьогодні, сьогодні кінець війні, і всі вибігали на вулицю, до людей, із чеканням, від якого могло б розірватися серце, вслухались у напружені звуки “Пісні про Батьківщину”. В ці дні щось у мені стало на своє місце, як вивихнута рука, коли її добре потягти.

Сорок четвертий, сорок п’ятий, сорок шостий, ти пам’ятаєш їх?.. В аудиторії холоднеча, в животі бурчить… Увечері під вікнами поодинокі постріли, віддалік черга з автомата: ловлять бандитів. На стінах коротко: “Отоварюємо масло за грудень”. Велика афіша — приїхав джаз; під афішею дідусь “комерсант”: він продає мазь від блощиць і американські цигарки; навпроти конкурентка: жінка з блукаючим поглядом квапливо припрохує: “Дамочки, насіння, очищене насіння! Дамочки, кому насіння!” Насіння й справді очищене та підсмажене, як на олійному заводі, от тільки як воно опинилося в чарці з тонкою ніжкою — загальновизнаному мірилі для цих ласощів — лишається таємницею. Галасливо перемовляючись, швидким кроком містом проходять шотландці в коротких картатих спідницях. Радянська Армія визволила їх з гітлерівських концтаборів, і ось сьогодні вони прямують до порту. Там на них чекає світло-сірий, м’яких обрисів корабель. “Додому!” — написано на їхніх обличчях. Час од часу гуркоче десь біля моря вибух: зривають міни, та Іноді… іноді міна вибухає сама… Критий ринок з величезним написом жовтою вохрою: “Хто не працює—той не їсть!” Під написом окадькуваті спекулянтки. Зграйка студентів заклопотано, впівголоса вирішує питання: купити сто грамів сала чи крабів?

— Краби калорійніші! — авторитетно заявляє один із них, гортаючи довідник. — Тільки чому в них такий запах?

— Вони морські! Справжнісінькі морські краби! — пояснює перекупка.

А дні, які я просидів у бібліотеці, що дивом вціліла? Вривається у прохолодний зал сміливе й радісне сонячне проміння. Навпроти військовий — офіцер. Він обережно поклав свою ногу, що не згинається, на край сусіднього стільця й напружено гортає підручник з металургії. Двоє школярів, затуляючи один одному рота, пирскають над потріпаним томиком “Золотого теляти”, та й як стриматись, адже стільки сонця и стільки солоного вітру спресовано, стиснуто й так мистецьки вкладено в ці сторінки.

Завтра спекулянтці обстрижуть крила, завтра військовий підійматиме з руїн домни й мартени славного нескореного Донбасу або висаджені заводи Дніпропетровщини, завтра вчорашні десятикласники підуть на завод чи в морехідне училище, а над пригодами бухгалтера Берлаги реготатимуть інші…

Завтра! А що я робитиму завтра? Що будувати, що обчислювати? Мені дали змогу вчитися тоді, коли, здавалося, важко було уявити, що можна взагалі вчитися! А слово, яке я дав собі, — зробити щось таке або ж відкрити, винайти, відшукати, щоб зазвучав у вухах голос, його голос: “Добре йдеш, Альошо, молодець!..”

Та куди мені! Увесь з головою поринув у книги! Адже перший курс я скінчив до війни, тепер мерщій повторив, а там, там не було нічого, що б не викликало в мене гострої зацікавленості й прагнення знань. Віриш, коли бачив книжку, просто штовхало в серце: “Прочитай, дізнайся, а раптом знадобиться?”

Знати! Яке це чудове слово! Та хапатися за все — не зробити нічого! І перед державними екзаменами, яких я, правду кажучи, не боявся, в голові в мене була справжнісінька каша. Сотні розрізнених теорем і задач; не соромно собі зізнатися, що багато я зрозумів тільки до половини, дещо запам’ятав механічно. Відповісти на екзамені зможу, а копни глибше — поплив… Радився з викладачами. “Не цікавить якийсь один розділ? Цікавить усе? Це минеться. Ось прочитайте цю статтю, цю книжку, помізкуйте гарненько, юначе, над цією ось задачкою!” Та книгу прочитано, задачу розв’язано чи не розв’язано, а в голові, як і раніше, список наук. Системи, якогось глибокого й послідовного ладу немає.

11 березня. Так, я мріяв про роботу, а майбутнє було неясне. Окремі вдалі рішення тільки доводили, що є якісь приховані можливості, не більше. Інколи в мене народжувались ідеї, намічалися цікаві теореми, проте розуміння того, що ім’я їм — легіон, що можна розтринькати життя на захоплюючі, але безперспективні дрібниці, стримувало мене. І десятки математичних розділів, які я вивчав, височіли переді мною гігантською і несформованою брилою.

— Олексію Олексійовичу, ви мені потрібні, — якось сказав мені декан — він усіх називав на ім’я й по батькові, — чоловік вольовий, тямущий і суворий, про якого студенти навіть пісні складали. Я пам’ятаю одну. Про студента, що, йдучи на лекцію, ніяк не зміг обминути привабливий куточок ринку, де стояли величезні барила з виноградним вином. І раптом назустріч йому “сердитий, три тижні неголений, сам декан гордовитий похмуро і грізно ішов”. Він таки справді не любив голитися, справді був сердитий і до того ж насмішкуватий, та в його кепкуванні був розум і тривога за кожного з нас.

— Ви мені потрібні. З вами щось коїться недобре, га? Так, так, зараз весна, незабаром ви випурхнете в широкий світ, а з вами щось не теє. Закохались? Дуже поширена хвороба цієї пори року. Ну, не коліть мене так очима, я все бачу, Олексію Олексійовичу… Вам привидівся уві сні вільний морський розбишака, ви порівняли його приємне неробство з вашими нуднющими заняттями й зрозуміли, що мали б вступити до консервного інституту, де на останньому курсі складають протипожежну справу, а не… До речі, ви не повернули