Читати книгу - "Помилка Олексія Алексєєва, Олександр Лазаревич Полещук"

— Читайте, — квапив Григор’єв і постукував мундштуком об край тарілки з недокурками. — Треба знати… Коли вас не було, Максиме Федоровичу, до нас прибули фахівці з позагалактичних туманностей. Кажуть, ніби ми бачимо розгорнутий ряд якихось туманностей, якихось далеких галактик. Розгорнутий ряд галактик, які старіють, — ось їхній висновок. Відірвати їх від фотознімків неможливо, розмовляють вони тільки мовою зоряної статистики, ми силоміць примушуємо їх їсти, пити й спати. Читайте, Максиме Федоровичу, ми будемо слухати, а якщо є “лірика” в листі — краще її геть…

— Ні, це вже ви читайте самі, — сказав Топанов, передаючи листа Григор’єву. — Тут буде важко визначити, де закінчується лірика й починається наука.

“Ні, не квіти! Я дарую тобі зорі!” — так починався лист Алексєєва.

— А він поет! — озвався хтось Із присутніх. — Це схоже на романс.

— Ваше зауваження недоречне! — спохмурнів Григор’єв, а Топанов поверх окулярів зиркнув на того, хто говорив, і сказав задумливо:

— Він справді подарував зорі…

— Читайте, Григор’єв! Ми слухаємо! Не заважайте! — почулися голоси.

— “Ні, не квіти! Я дарую тобі зорі! І в суперечці, яка все життя точиться між нами, сьогодні я переміг. З першої нашої зустрічі триває ця внутрішня суперечка, спочатку наївна, лише набагато пізніше вона перетворилася на зміст мого життя. Тоді, на вокзалі, рік тому, я забув принести тобі квіти. В цьому вина моя, адже квіти були навколо, багато квітів, їх так легко було дістати! Підійти і сказати: “Мені букет, он той, з червоними трояндами”… Я не хотів дарувати тобі квіти… Мені не хотілося, щоб букет заступив останні хвилини розлуки, а це ж було б так просто — підійти і сказати: “Мені той, з червоними трояндами…”

Як порадував мене твій останній лист, порадував усім: і тим, що вам пощастило (адже я потай читав ваш звіт, мені його надіслали з Комітету по охороні надр), і тим, що тобі стало не досить моїх порад. Зізнаюся, увесь цей рік я в думці розмовляв з тобою, радився, інколи сперечався, частіше переконував. І зараз мені важко писати цей лист, важко тому, що занадто багато думок назбиралось у моїй голові, я перестрибую від одного до іншого, усе здається важливим, І твердо знаю, що коли опишу всю силу ідей, знахідок і звершень, то в цьому ти навряд чи добереш що-небудь. Мені пригадався той писар із східної казки, який відмовлявся писати листи, коли в нього боліли ноги, — ніхто не міг без його допомоги зрозуміти написане. Чи не зробити й мені, як той писар? Може, ще рано?

Але годі! До діла!

Через кілька тижнів те, що зробили ми, виллється в русло формул і обчислень, стане здобутком усього світу, та вже тепер успіх нашого експерименту осяяв кожен куточок мого життя: головне стало головним, а те, на що пішли часом роки шукань і роздумів, раптово зникло, лишивши по собі майже непомітну сходинку — думку.

Так, від сьогодні стало ясно, що наш дослід вдалий! Пам’ятаєш: “Ми начепим сонця на одежу коханим, накуємо з зірок срібносяючих брошок…” Ти сміялася з цих слів, а я, я дарую тобі мої перші зорі! Вони не такі, як усі, їх не видно, та вони є, вони миготять на зеленому екрані, ми фотографуємо кожну мить їхнього життя, це все ж таки зорі.

Я не скажу, що дорога до них була тяжка, це була просто дорога, просто путь, обминути яку ми не могли. Це було звичайно, як життя, і складно, як життя, і, годі критися, бували й сумніви, і невдачі, та радість перемоги великодушна до помилок, адже інколи вона багато в чому завдячує навіть їм.

З чого ж почати? Почати з того холодного ранку, коли мій взвод дав останній залп у небо, сіре, як укритий кіптявою сніг, що лежав навкруги. Мерзла глина й зелена хвоя навіки сховали нашого улюбленого командира полку, який так часто роздумував над тим, навіщо живуть люди, і так щедро віддав своє життя у тяжку для нас, тоді ще малодосвідчених солдатів, хвилину. І хоч би яки ми дорогами я ходив, хоч би що робив: чи стріляв, чи закопувався в землю, чи входив у палаючі села, де, здавалося, саме повітря стікало кров’ю і шарпалося з боку в бік від вибухів, від вогню, — вряди-годи звучав у вухах голос нашого командира: “А навіщо, як ти гадаєш, живуть люди? Для себе чи для інших, ось питання. А коли для інших, то й вмирати не жалко! Правда, Альошо, голубе мій?”

Ні, сам він знав відповідь! Знав, що люди живуть для інших, та все чогось дошукувався, чогось йому було мало, і питав мене про найрізноманітніші речі: і чому сонце сяє, не гасне, і чому ворон живе довше за людину, за віщо йому така честь, і що я робитиму після війни. “Ну, скінчиш університет, а потім, що робитимеш потім? І чи є ще невідкрите, щось зовсім невідкрите? Таке, про що тільки чутка йде…”

Недовгі були наші зустрічі, а настроїв він мене, як настроює музикант свій інструмент, настроїв і пішов із життя. І незбагненними були для мене його пошуки, його хвилювання. Адже він ясно бачив перемогу і шляхи за нею. Я не розумів його прагнення побачити зараз, сьогодні, в короткому й тривожному затишші проблиск далекого завтрашнього дня. І тільки згодом, пізніше якось несподівано зіллялись його запитання в одне знайоме і просте питання: “А що чекає людину? Чуєш, Альошо, голубе мій? Що чекає не нас із тобою і, можливо, не дітей наших, а все людство, всіх людей? І якщо людина зникне, то хто з’явиться замість неї, якою, яких чудесних можливостей буде ця істота? Хіба може бути щось більше за розум, чудесніше за серце, гнучкіше й дужче за людські руки?”

І ці запитання стали стрижнем усього мого життя, і нанизав я на цей стрижень тисячі днів і ночей. Запитання, які я чув ще в школі, запитання, що