Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 97
Перейти на сторінку:
не так, Ле­ноч­ко? Те­пер ста­ла ще драз­ли­ва, ус­та в неї як­би за­бу­ли усміха­ти­ся, ста­ла от, напр., раr­don, [58] як ти.

- А про те все ріши­ла­ся за нього вий­ти! - пов­то­рив знов. - Шко­да її!


Зоня усміхну­ла­ся жартівли­во.


- Так бе­ри ти її, ко­ли тобі її так жаль! - про­мо­ви­ла. - Те­пер маєш уже гос­по­дарст­во, і ли­ше жінки тобі бра­кує!


Ух! як він на неї ви­ди­вив­ся, а очі як заіскри­ли­ся в йо­го. - Не глу­зуй собі з ме­не! - ка­зав; - Знай, я те­пер не до жартів наст­роєний!


- Так я наст­рою те­бе до них!


- Пильнуй се­бе. Вже ви ме­не так наст­роїли, що я змар­ну­вав свої си­ли!


Зоня спа­лах­ну­ла.


- То ми то­му винні? - на­ки­ну­ла­ся. - Ох! Це слав­но! Ми, мо­же, та­кож винні, що ти в кар­ти грав і про­пус­кав гроші?


- Не ваші гроші про­пус­кав я!


- Ні, але чужі!


Він став білий, мов сніг, і збли­зив­ся до неї.


- Ти відки це знаєш? - спи­тав, а очі в йо­го так і горіли.


- Знаю!


- Хто тобі ка­зав?


- Той, хто знав.


Він мов збо­же­волів з лю­тості чи з чо­го. На сто­ли­ку ко­ло йо­го сто­яла цінна ва­за. Вхо­пив її і ки­нув об зем­лю так, що розтріска­ла­ся на дрібні кусні.


- Так! - ска­зав опісля не своїм го­ло­сом.


- Ти! - зве­ре­ща­ла Зо­ня і запіни­лась собі.


- Цього я тобі ніко­ли не за­бу­ду! - ска­зав він.


- О, я знаю, я знаю ду­же доб­ре, що ти ка­зиш­ся, по­чув­ши прав­ду. За неї то го­тов і мсти­ти­ся.


- Ти не маєш наг­ля­да­ти моїх учинків.


- Наглядати ні, але свої дум­ки про те­бе вільно мені ма­ти, і я ска­жу їх навіть тобі пря­мо в ли­це. Ти сла­бо­дух по­ми­мо сво­го та­лан­ту і енергічно­го по­ве­ден­ня, а по-дру­ге, ти заб­ру­кав­ся [59] мо­рально, і то­му не по­ва­жаю те­бе так, як давніше.


Він розсміявся ви­му­ше­ним сміхом, а опісля ска­зав:


- Де моя про­ви­на, і в чім прос­ту­пок суп­ро­ти се­бе са­мо­го, тям­лю аж над­то доб­ре, і я сам для се­бе спра­вед­ли­вий суд­дя. Але ви, що не бу­ва­ли ніко­ли людьми, ви поп­ха­ли ме­не на ту со­ба­чу до­ро­гу, на котрій я, на ва­шу дум­ку, «заб­ру­кав­ся». Та пождіть, ко­лись пок­ло­ни­тесь ще мені, але тоді я і в вас най­ду хи­би. Ви ли­цеміри!


Зоня тремтіла від зво­ру­шен­ня.


- Це по­дя­ка, Ва­си­лю, за ту по­жи­ву, що тобі мій батько по­да­вав?


- Трійла по­да­вав.


- Ти негідни­ку нев­дяч­ний! Я ма­ла те­бе за чеснішо­го чо­ловіка, хоч спе­ре­ча­ла­ся з то­бою так час­то! Те­пер я тобі цієї оби­ди не за­бу­ду.


- То не драз­ни ме­не! - го­во­рив по­гас­лим го­ло­сом. - Як­би ти зна­ла, скільки я всього пе­ре­жив, то ти би бу­ла ліпшою для ме­не!


- То га­муй­ся; на те дав бог ро­зум.


- В ме­не не­ма бабсько­го сумління… - І, змірив­ши її зне­важ­ли­во очи­ма, вий­шов з кімна­ти, грим­нув­ши за со­бою двер­ми.


- Видиш, який став? - го­во­ри­ла Зо­ни. - Ми аж на ли­цемірів ви­аван­су­ва­ли. За­те він став культурнішим. Дав­но вірив ще хоч в іде­али, а те­пер… - І не докінчи­ла, скри­вив­ши ус­та згірдно…


Отже, на йо­го дум­ку, я не му­шу заміж ви­хо­ди­ти за Лор­де­на, а ко­ли ви­ход­жу, то вид­ко з то­го, що я бу­ден­на, лег­ко­душ­на осо­ба.


Нехай і так! Мо­же, прав­да і по йо­го сто­роні. Але чим стоїть він ви­ще від ме­не, якою си­лою? «Бе­зог­лядністю», як ска­за­ла ще Зо­ня, чи своїм «сильним сумлінням»?… Впрочім, мені те­пер все бай­ду­же, що хто, а навіть що і він про ме­не ду­має, чи доб­ре чи зле. Для ме­не го­лов­на річ та, що я са­ма з се­бе не­за­до­во­ле­на, не мо­жу се­бе по­ва­жа­ти, як по­вин­на. Я не­мов пе­ре­жи­ла­ся. Ох, як пус­то, нуд­но, як глу­по! І ми обоє лю­би­ли­ся!



***


Насильно вип­ха­ли ме­не до Маєвських з яки­мось шит­вом, хоч як я вип­ро­шу­ва­ла­ся. З ним не хотіла я по­ди­ба­ти­ся. Вкінці пішла, з гор­дим - са­ма не знаю від чо­го - усміхом на ус­тах. Тільки всту­пи­ла в хатні сіни, як сер­це в ме­не на­раз за­товк­ло­ся сильніше, і я на цілім тілі зад­ри­жа­ла, як­би пе­ре­мерз­ла. Так, це то­му, що бо­яла­ся чо­мусь по­ба­чи­ти­ся з ним, хоч го­во­ри­ла собі не­ус­тан­но, що він не об­хо­дить ме­не нічо­го, що не люб­лю йо­го вже. І дійсно, вже як я в посліднім часі ду­ма­ла і відчу­ва­ла, то чувст­во і лю­бов не на­хо­ди­ли в моїм серці місця; я не лю­би­ла ані йо­го, ані ніко­го дру­го­го.


Вечором поп­ро­си­ли до чаю. Нап­ро­ти ме­не ос­та­ла­ся од­на склян­ка і од­но крісло по­рожнє.


- Де Ва­силь, Зо­ню? - спи­та­ла пан­на Марія.


- Або ж я знаю? Ма­буть, пи­ше в своїй кімнаті.


- Що це він пи­ше та пи­ше?


- Не знаєте, що? Він пе­ре­во­дить щось, як ка­зав, із ску­ки.


- Так іди, Зо­неч­ко, і прик­лич йо­го, а то чай ви­хо­ло­не зовсім.


Зоня пішла, а ми обидві на­че поніміли. Во­на об­ня­ла ру­кою йо­го склян­ку, чи га­ря­ча, а мені не бу­ло до роз­мо­ви. Впрочім, це бу­ло див­но. Те­пер, ко­ли я зна­ла, що пев­но по­ба­чу­ся з ним за кілька хви­лин, ста­ла я на­раз цілком спокійна, і цей спокій був аж ле­до­ва­тий. Так сиділи ми, до­ки не явив­ся він. Пер­ша увійшла Зо­ня, а за нею він. Змінив­ся, на пер­ший позір, не ду­же. Не знаю, чи Зо­ня на­роч­но не ска­за­ла йо­му, що я бу­ла в гос­тях, чи, мо­же, вид мій був та­кий відра­жа­ючий, що, уг­ледівши ме­не, мов на­ля­кав­ся; але привітав­ся лас­ка­во, навіть усміхнув­ся якимсь сум­ним ви­му­ше­ним сміхом. Опісля за­няв місце про­ти ме­не і, схи­лив­ши го­ло­ву, мішав ма­ши­нально чай.


При світлі, що па­да­ло яс­но з ви­ся­чої лам­пи, по­ба­чи­ла я йо­го ліпше. Він був мар­ний і блідий, а в цій хвилі, оскільки я йо­го ро­зуміла, зво­ру­ше­ний, йо­го ви­со­ке чо­ло з імпер­ти­нент­ною (як Зо­ня ка­за­ла) мор­щи­ною «пи­хи» між бро­ва­ми, ви­да­ло­ся мені в цій хвилі на­че мар­му­ро­ве, ус­та уп­ря­мо сту­лені. Повік не підво­див ані ра­зу; так са­мо, вид­ко, не ба­жав і уст от­ви­ра­ти.


Мене об­гор­нув який­сь со­ром. Ціла йо­го істо­та свідчи­ла мені чо­мусь наг­ляд­но об тім, що за цілий час роз­лу­ки не зай­ма­ли­ся йо­го дум­ки ані ра­зу мною. Що між ним і мною ви­рос­ла якась ме­жа, що те, що між на­ми зай­шло, за­тер­ло­ся безслідно, і що бу­ло би смішно на­тя­ка­ти на якісь зв'язки між ним і мною. По нім бу­ло це вид­ко. Я со­ро­ми­лась своєї вірності і відчу­ла, що во­на не бу­ла потрібна. Чи, мо­же, я по­ми­ля­ла­ся? Мо­же. Зда­вав­ся пот­ро­хи пе­ре­жи­тим, але в йо­го істоті бу­ло щось не­за­ви­си­ме, щось сміле, бе­зог­ляд­не. Ах, це бу­ли наслідки йо­го «сильно­го, нев­раз­ли­во­го» сумління! - го­во­ри­ла я до

1 ... 28 29 30 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"