Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

***

При та­ких нікчем­них, обезс­лав­ля­ючих обс­та­ви­нах годі бу­ти «чо­ловіком». А я вва­жаю чо­ловіка чимсь бо­жеським. Чо­му не удав­лю­ся тим кус­ни­ком хліба, що, зат­роєний їдо­ви­ти­ми [56] сло­ва­ми, по­дається мені за стра­ву? Що це за трус­ливість і нікчемність, що при­ко­вує ме­не про те все до жит­тя? Так, як лан­цюг то­ту со­ба­ку до бу­ди…

Хвилями я не вірю у ве­лич чо­ловіка. Він за­над­то дрібний зі своєю на­ту­рою. О, хто ме­не пе­ре­ко­нав би, що за­ро­ди в йо­го душі не єсть брех­нею, що во­ни не на те, щоб ста­ти­ся ко­лись убійчою си­лою для дру­гих?

Нікчемна, нуж­ден­на, ма­ло­душ­на істо­та - оце я! Не маю навіть відва­ги вмер­ти. Чи не так са­мо, як - Оря­дин?

***

Вмерти - зна­чить не бу­ти. Чо­му я не хо­чу вмер­ти? Я ду­маю, що це те­пер не лю­бов при­ко­вує ме­не до жит­тя. Це якась груб­ша си­ла, а я ще та­кий сла­бо­дух, що не мо­жу їй навіть опер­ти­ся!

***

Дома ка­жуть, що я ста­ла, як змія.

- Чому нічо­го не го­во­риш? Що знов у тобі коїться? - пи­тає тітка. - Хо­диш, як­би тобі ду­шу трійлом за­му­ли­ло, очі го­рять ли­ховісне. Ой, не гріши, не­бо­го, не гріши, не гріши!

«Як змія!»

Угадали. Я в'юся, як змія. В ме­не стре­ли­ли, та не заст­ре­ли­ли. Че­рез те в ме­не те­пер всі си­ли нап­ру­жені. Я відчу­ваю, що й я не бу­ла досі міцна, що си­ла бу­диться в мені аж те­пер…

***

Коли я ста­ну сильна? Чи як во­ля пе­реміниться в діло, пе­рес­та­не бу­ти пус­тим по­нят­тям? Як пе­ре­мо­жу са­ма се­бе, і ста­ну в вищім смислі сло­ва, па­ном над со­бою? Я роз­ду­мую над тим, чо­го і ко­го мені бо­яти­ся?

***

Гу! як це по­га­но прий­ма­ти від долі ми­лос­ти­ню, як обезс­лав­ля­ючо!

***

Хто пер­ший при­ду­мав по­нят­тя «щас­тя»? Хто ви­ду­мав це блуд­не світло, що вик­ли­кує стільки сліз, що тво­рить мрії, котрі здійсни­ти людська на­ту­ра ще зовсім не здібна. Чи не зав­ча­су ви­ду­ма­ли йо­го? Йо­го по­ра мог­ла би хіба бу­ти в «по­луд­ню» людськості. Од­нак їй ще да­ле­ко до по­луд­ня, те­пер же - чи во­на йде пра­вою до­ро­гою до йо­го?…

V

Тиха, яс­на зи­мо­ва ніч.

Сніг ук­лав­ся біле­сеньким пок­ри­ва­лом на зем­лю. Сме­ре­ки на го­рах, об­вислі інеєм, об­виті мря­кою, дріма­ють. Ти­хо, лед­ве чут­но жит­тя. Зійшов­ший місяць упи­вається ве­ли­ча­вим спо­коєм.

Всі сплять.

У моїй світлиці го­рить світло. Пи­шу.

Орядин по­вер­нув до­до­му. Одер­жав­ши звістку про спад­щи­ну, при­був, що­би пе­реб­ра­ти її і що­би спічну­ти по брудній, де­мо­ралізу­ючій борбі, що підтя­ла йо­го мо­ральні й фізичні си­ли. - Я про­бу­вав всього, - оповідав він, - до mi­ni­mum, [57] що­би до­би­ти­ся до ме­ти. Ще не до­бив­ся до неї, ще да­ле­ко, а си­ли май­же ви­чер­пані. Це маю вам зав­дя­чи­ти. - Так го­во­рив до наслідни­чих. Ніхто не чи­нив йо­му за­ки­ду, ніхто не до­ко­ряв ані од­ним сло­вом. «Не сміли», - ка­за­ла насмішли­во Зо­ня. В йо­го цілій істоті бу­ло стільки відпор­ності, стільки на­ка­зу­ючо­го мов­чан­ня, що ніяк бу­ло у йо­го жа­да­ти оп­рав­дан­ня.

Що йо­му маєток дістав­ся, не вра­ду­ва­ло йо­го над­то. Ка­зав, що навіть не зро­би­ло на йо­го глиб­шо­го вра­жен­ня, що так уже збай­дужнів. Так са­мо ос­тав­ся бай­дуж­ним, ко­ли йо­му наслідни­чий за­явив, що віддасть йо­му і дру­гу по­ло­ви­ну гро­шей, кот­рих він, Оря­дин, зрікся. Що йо­му їх не потрібно, а йо­му, мо­ло­до­му, що має ще стільки бо­ро­ти­ся, зда­дуться. Він про­ни­зав ста­ро­го очи­ма і, усміхнув­шись згірдли­во, ска­зав, що доб­ре, що прий­ме їх.

В пер­ших днях по своїм приїзді не ви­хо­див май­же з до­му. Го­ди­на­ми про­ле­жу­вав не­ру­хо­мо на ото­мані, по­ло­жив­ши під го­ло­ву ру­ки та вди­вив­шись у суп­ро­ти­леж­не вікно або в що-не­будь.

Чи роз­ду­му­вав над дальшим жит­тям, над своєю бу­дуч­чи­ною, чи над спад­щи­ною, що діста­лась йо­му так лег­ким спо­со­бом і мог­ла не од­но зміни­ти на доб­ре, чи над чим іншим, ніхто не знав. Ніхто й не до­пи­ту­вав­ся. «Та­кож не сміли», - мо­ви­ла Зо­ня…

У дві неділі по йо­го по­во­роті відбу­ла­ся між ним і Зо­нею «бу­ча». Ле­на, кот­ра, як і всі інші, те­пер для ме­не наст­роєна лас­ка­во, ділиться зі мною кож­дою своєю дум­кою. Во­на бу­ла свідком тої сце­ни. Ба­ла­ка­лось між іншим о де­яких зна­ко­мих і ми­мо­волі пе­рей­шла бесіда на ме­не, причім він довідав­ся о моїх за­ру­чи­нах з Лор­де­ном.

- Хто, хто ви­хо­дить за Лор­де­на? - спи­тав.

- Наталка!

- Наталка? - А по малій за­думі до­дав: - Ага, во­на! Вер­ко­вичівна!

- Вона. Ад­же ти її знаєш? - за­ки­ну­ла Зо­ня.

- Знаю, знаю! - відповів, змішав­ши­ся. А по хвилі до­дав з глу­мом: - От­же, во­на ви­хо­дить за йо­го! Ну-ну!

- І що ж на тім див­но­го, Ва­си­лю?

- О, див­но­го влас­ти­во нічо­го: хіба лиш те, що во­на не зда­ва­ла­ся мені од­ною з тих, що ви­хо­дять за пер­ших ліпших, як їм на­ви­нуться. Впрочім, всіля­ко бу­ває на світі…

- Вона не кон­че хотіла за йо­го йти.

- Але та­ки ви­хо­дить.

- Так за ко­го ж бу­ло їй іти?

Він не відповідав за­раз.

- Вже за ко­го-не­будь іншо­го, ли­ше не за йо­го.

- Так! То мог­ла бу­ла жда­ти без кінця. Оскільки я знаю, то її не сва­тав ніхто.

Він спа­ленів.

- І звідки ж ти то так доб­ре знаєш? - пи­тав насмішли­во. - Чи во­на пе­ред то­бою сповіда­ла­ся?

- Передо мною не тре­ба сповіда­ти­ся. Я знаю тут всіх, що мог­ли би же­ни­ти­ся, а ті не взя­ли, б її. Прочі ж - то го­лод­ни­ки, Ва­си­лю!

- Це ти на ме­не! - звер­нув­ся до неї бист­ро, і очі в нього за­горіли.

- Бог з то­бою, Ва­си­лю! - бо­ро­ни­лась дівчи­на, чи­ма­ло зчу­до­ва­на йо­го гнівом. - Ти прецінь не сва­тав її ніко­ли!

Він знов по­чер­вонів, не­мов йо­го хто ок­ро­пом по­си­пав, і відвер­нув­ся від неї до вікна, в тінь. Тро­хи зго­дом спи­тав:.

- Яка во­на?

- Хто та­кий?

- Ну, ад­же во­на, во­на!

- Ага, На­тал­ка! Та як то, Ва­си­лю, «яка во­на»?

- Чи щас­ли­ва? І чи лю­бить йо­го та­кож «страш­но»? - І розсміявся чо­гось…

- Не знаю, чи лю­бить. Сумніва­юся навіть, чи щас­ли­ва. Прав­да, Ле­ноч­ко? Від за­ру­чин ста­ла якась ди­ка, навіть змарніла.

- А яка бу­ла пер­ше? - І йо­го очі спи­ни­ли­ся ви­жи­да­ючо на Зо­ни­них ус­тах.

- А яка ж би? Во­на по­во­ди­ла­ся завсігди так, мов­би бу­ла чимсь ліпшим від нас. Чи