Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

Перед моєю ду­шею ви­ри­ну­ла лег­ко зігну­та стать ста­ро­го ти­ра­на, йо­го чи­га­ючий взір, кінчас­та бо­ро­да. Я за­ку­си­ла гу­би. В горлі да­ви­ла, як і пер­ше, міша­ни­на ша­ле­но­го сміху і пла­чу. Луч­че вмер­ти!

І відтак ста­нув і він пе­ре­до мною. «Пож­ди ще, ру­сал­ко! - шеп­тав прист­рас­но. - Ще од­ну хви­ли­ну, я люб­лю те­бе!»

Коби хоч пе­ред ду­шею не ста­вав, бу­ло би лег­ше, а так і ті спо­га­ди зав­зя­ли­ся на ме­не.

- Вмерти мені? Вмер­ти? - шеп­та­ли ско­ро ус­та, і су­до­рож­но за­ри­ли­ся пальці в во­лос­ся. - Я не хо­чу вми­ра­ти! - ска­за­ла са­ма аж уго­лос.

І знов ми­на­ли хви­ли­на за хви­ли­ною.

- На іншо­го або на жод­но­го бу­ду жда­ти! - відповіла я тітці. Що за плит­ке са­мо­дурст­во, кот­рим об­ма­ню­ва­ла са­му се­бе! Ад­же тим «іншим» не був хто інший, ли­ше Оря­дин, а Оря­дин - ну, що ж з ним? От як поп­лу­та­ла­ся в са­мо­дурстві, кот­рим хотіла спас­ти­ся; яка дур­ни­ця вий­шла! Мені ні на ко­го жда­ти. Лю­ди в моїх обс­та­ви­нах не ждуть. Не їм мож­на кер­му­ва­ти своєю до­лею. А ко­ли сер­це про­ти­виться, збо­же­волієш… Не­хай собі! На те хліб є. Хліб не один раз по­ка­зав­ся най­певнішим ліком на уп­рямість і лю­бовні хи­ме­ри. Хіба би, мо­же, ще завт­ра… о «завт­ра»! Ха-ха-ха! Завт­ра!

Я втис­ну­ла ли­це в до­лоні і - ду­ма­ла чи не ду­ма­ла? Ти­хо, ти­хо, ти­хо…

Вона все бри­нить жалісно, то­не­сенько… здається, без­ко­неч­но. Бо­реться ще? Чи вже ко­нає?…

І чо­му я це без пот­ре­би об­ми­наю? Ад­же і відчу­ваю я і знаю, що в однім за­кут­ку мо­го сер­ця си­дить якесь «щось» і сміється ниш­ком злоб­ною ве­селістю. Це «щось» знає, що я завт­ра ста­ну пе­ред тіткою і мої ус­та, не зат­ремтівши ані раз, ви­мов­лять «піду». І я піду!

***

Чому я пла­чу? Що на та­ке жит­тя ро­ди­ла­ся? Ад­же і в мені по­вин­на бу­ти якась відпор­на си­ла, а чо­му я підда­юся? Якій силі уля­гаю я?

Мені не раз зда­ва­ло­ся, що я сильна, що я гор­да; я бу­ла навіть об тім твер­до пе­ре­ко­на­на. Ду­ма­ла навіть, що я ліпша від дру­гих, що стою ви­ще (о смійте­ся!) від дру­гих, зас­лу­жи­ла на пре­гар­ну до­лю; що не пос­ту­пи­ла би ніко­ли суп­ро­ти «влас­них пе­ре­ко­нань», що вмер­ла би скор­ше… а те­пер, ко­ли нас­та­ла хви­ля по­ка­за­ти­ся та­кою… те­пер… ні! я не знаю, що те­пер!

Друга пішла би, мо­же, де в «світ». Я ні! Чо­го мені в світ іти? Чи там ліпше? Всю­ди од­на­ко­во, а я бу­ла би й деінде та­кож од­на­ко­ва, зна­чить: без­сильна.

Ні, я вже «піду». Та­ки піду! Знаю вже на­пев­но, що так зроб­лю. І ще раз, упосліднє ка­жу собі, нікчемній, підлій, що… піду!…

Як ду­ма­ла, так і ста­ло­ся.

Вранці по­волікла­ся до тітки і за­яви­ла, що піду. Обоє, т. є. тітка і вуй­ко, аж за­ся­яли з ра­дості.

- І не надіявся від те­бе чо­го іншо­го, На­та­лоч­ко, - мо­вив вуй­ко, по­ти­ра­ючи з за­до­во­лен­ня ру­ки. - Знав я та­ки доб­ре, що ти собі ро­зум­ни­ця, що лю­биш ли­ше бо­ро­ти­ся. Уп­ря­ма тро­хи. Ге-ге-ге!

Я не відповіда­ла нічо­го, хотіла як­най­бор­ше знов відда­ли­ти­ся. Ме­не боліли очі, і я бу­ла обез­си­ле­на до край­ності. Тітка при­дер­жа­ла ме­не лас­ка­во і навіть, впер­ше в житті, поцілу­ва­ла. Не­на­вис­не «ру­да­ве» во­лос­ся діжда­ло­ся, що ру­ка її не цу­ра­ла­ся йо­го пог­ла­ди­ти.

- Ти, звісно, не мо­жеш ще оціни­ти сво­го щас­тя, - по­яс­ня­ла во­на мені, ко­ли її пог­ляд відкрив щось-то на моїм лиці. - Зас­та­но­вись ли­ше над тим, що ти увійдеш у зовсім уряд­же­ний дім, в котрім не бу­де, пев­но, бра­ку­ва­ти ані од­но­го цвяш­ка, ані най­дрібнішої речі, і що то­то все зна­чить! Я пе­ре­ко­на­на, що він спра­вить ще не од­ну гар­ну річ, що­би свою мо­ло­ду жіноч­ку, свою - як то він з німецька ка­же - «Ло­ре­ляй» за­до­во­ли­ти. Я знаю муж­чин, що лю­би­ли свої другі жінки сто разів більше, як пер­ших. Лор­ден виг­ля­дає та­кож на та­ко­го чо­ловіка. З пер­шою жінкою же­нив­ся, мо­же, зад­ля маєтку, од­нак за то­бою, оскільки я це заміти­ла, він фор­мально по­би­вається. У стар­шо­го чо­ловіка це не ма­ло­важ­на річ. Тобі бу­де доб­ре у йо­го.

Мене об­гор­ну­ло по­га­не, гид­ке чувст­во, і я відвер­ну­ла­ся від неї. Во­на цього не заміти­ла. Ма­ха­ючи в од­но ма­ленькою срібною ло­жеч­кою, го­во­ри­ла спокійно дальше:

- Він має гар­ну плат­ню, На­та­лоч­ко, а ди­ти­на, ма­лий, сла­бий хро­ба­чок, має осібний маєток по ма­тері. Ко­ли би вмер­ло - чую, що ду­же мізер­не - то маєток при­пав би на батька, бо у ма­тері, окрім ста­рих ро­дичів, не бу­ло ніяких ні братів, ні сес­тер. Ну, а він, звісно, не взяв би маєтку з со­бою до гро­буї

- Ох, тіточ­ко, не го­воріть та­ке! - про­си­ла я її, а во­на розсміяла­ся ве­се­ло.

- Годі ж бо, годі! - ус­по­ко­юва­ла підсо­лод­же­ним, аж не­ми­лим го­ло­сом. - То­го не­ма ще чо­го ля­ка­ти­ся! То­му він ще не пот­ре­бує вми­ра­ти, що го­во­риться об мож­ливім ви­пад­ку. Ви­диш? По­етич­на ма­на спа­ла тобі вже з очей, ко­ли по­ду­ма­ла об тім, а з тим і об усім! По­боюєшся вже о своє щас­тя? О ди­тин­ко! В кождій хвилі жит­тя тре­ба чис­ли­ти­ся, тре­ба ди­ви­ти­ся на все ро­зу­мом, а не сер­цем. Так, напр., ти над тим пев­но ані хви­лин­ки не ду­ма­ла, що, вий­шов­ши за Лор­де­на, ста­неш і для нас не­аби­якою підпо­рою. Ле­на і Ка­тя бу­дуть мог­ти не раз і не два у те­бе по­бу­ва­ти, тобі ж во­ни сест­ри, а Лор­ден та­кож обох сер­деч­не лю­бить. До Ле­ни гор­неться, мов до рідної сест­ри. Ти, прав­ду ска­зав­ши, нам та­ки чи­ма­ло вдяч­ності вин­на. Ми тобі ніко­ли кус­ни­ка хліба не жа­лу­ва­ли. Вчи­ли, не ща­ди­ли тру­да, що­би ви­вес­ти те­бе в лю­ди. Не гріши, На­тал­ко, ува­жа­ючи се­бе не­щас­ли­вою. Бог наділив те­бе ще доб­рою до­лею. По­ду­май, як другі жи­вуть, і чи тра­питься другій так ско­ро, ні з цього ні з то­го, муж з та­ким ста­но­виськом, чи тра­питься увійти в зовсім уряд­же­ний дім?

Вона ще дов­го го­во­ри­ла і пе­ре­ко­ну­ва­ла ме­не. А я, встро­мив­ши очі в срібну ло­жеч­ку, слу­ха­ла й не слу­ха­ла. Опісля вче­пи­ли­ся ме­не сло­ва: «зовсім уряд­же­ний дім, зовсім уряд­же­ний дім» і дзвеніли мені дов­го-дов­го в ушах…

***

Отже, я вже у цілі. Що ж би ще ма­ло бу­ти? Од­ним сло­вом, свя­ще­ни­ка мається все вти­хо­ми­ри­ти, все за­бу­ти і по­хо­ва­ти. Замість то­го при­сяг­ну моєму му­жеві вічну лю­бов, вірність і пос­лух. Що-не­будь з ми­нув­шо­го жит­тя за­би­ра­ти в но­ве - зовсім не потрібно. Ми­нувшість по­хо­ваю.

Ці сло­ва пи­шу без гніву і не в роз­пуці. Я спокійна. Не­на­чеб навіки поз­бу­ла­ся всього не­су­по­кою…

***

(Пізніше).

Я не знаю, але я або підла,