Читати книгу - "Історія Лізі"

– Ви хотіли, щоб я вам назвав ім’я. Я вам його назвав.

Лізі не знайшлася на відповідь.

– А звідки ви взяли цей номер, Заку?

– З телефонного довідника. – Отже, він був занесений до списків. Це все пояснювало. Можливо. – Ви послухаєте мене хвилинку?

– Я слухаю.

Слухаю… і стискаю в руках срібну лопату… і чекаю, поки зміниться вітер. Можливо, саме цього я чекаю найбільше. Бо якась зміна наближається. Про це повідомляв їй кожен нерв у її тілі.

– Місус, якийсь час тому до вас приходив один, щоб переглянути папери вашого чоловіка, і я висловлюю вам співчуття за вашу втрату.

Лізі пустила повз вуха ці останні слова.

– Багато людей просили в мене дозволу переглянути папери Скота, відтоді як він помер. – Вона сподівалася, що чоловік на протилежному кінці лінії не почує й не здогадається про те, як калатає її серце. – Я всім говорила одне й те саме: рано чи пізно я поділюся з ними всім…

– Той, про кого я кажу, працює в колишньому коледжі вашого чоловіка, місус. Він вважає свою поведінку цілком логічною, бо рано чи пізно ці папери все одно опиняться там.

Якусь мить Лізі не казала нічого. Вона міркувала про те, як її співрозмовник вимовляє слово чоловік, майже як човік, так ніби Скот був якоюсь екзотичною стравою, тепер спожитою. І він каже не місіс, а місус. Цей чоловік не зі штату Мейн, він не янкі й, мабуть, не дуже освічений, принаймні в тому розумінні, в якому застосовував це слово Скот; вона здогадалася, що «Зак Маккул» ніколи не навчався в жодному коледжі. Вона також подумала про те, що вітер і справді змінився. Вона більше не боялася. Вона була не злякана, а, принаймні на даний момент, сердита. Більш аніж сердита. Розлютована, як ведмедиця.

Низьким, здушеним голосом, якого вона майже не впізнала, вона промовила:

– Вудбоді. Так звуть чоловіка, про якого ви мені кажете, правда ж? Джозеф Вудбоді. Цей сучий син в образі паршивого інкунка.

На протилежному кінці лінії запала коротка пауза. Потім її новий друг сказав:

– Я не зовсім вас розумію, місус.

Лізі відчувала, як наростає в ній гнів, і була рада дати йому волю.

– Я певна, ви чудово мене розумієте. Професор Джозеф Вудбоді, Цар Інкунків, найняв вас, щоб ви зателефонували мені й спробували мене залякати… але навіщо? Лише для того, щоб я віддала йому ключі до кабінету свого чоловіка й він міг там переглянути рукописи Скота й забрати все, що йому заманеться? Чи він… чи він справді думає… – Вона спробувала зібратися з думками. Це було нелегко. Її гнів був гіркий, але водночас і солодкий, і вона хотіла ним навтішатися. – Скажіть мені тільки одне, Заку. Так або ні. Ви працюєте на професора Джозефа Вудбоді?

– Це вас не стосується, місус.

Лізі не знала, що їй на це відповісти. Вона була геть приголомшена, принаймні на короткий час, нахабством такої відповіді. Скот назвав би це великим-великим пихатим і нікчемним

(вас не стосується)

безглуздям.

– І ніхто мене не наймав нічого робити чи намагатися нічого робити. – Пауза. – Тобто, я хотів сказати, намагатися щось робити. А зараз, місус, я просив би вас стулити вашого рота й послухати. Ви мене слухаєте?

Вона стояла з телефонною слухавкою, притиснутою до вуха, міркуючи над цим «Ви мене слухаєте?», і не сказала нічого.

– Я чую, як ви дихаєте, отже, ви там. Це добре. Коли мене наймають, місус, то син моєї матері не намагається, він робить. Ви мене не знаєте, але це на вашу невигоду, не на мою. Це не вихваляння, повірте. Я не намагаюся робити, я роблю. Ви дасте тому чоловікові все, чого йому треба, гаразд? Він зателефонує або надішле мені листа електронною поштою, як ми з ним домовилися, й повідомить: «Усе гаразд, я маю те, що хотів». Якщо цього не буде… якщо цього не станеться протягом певного часу, то я прийду до вас і зроблю вам боляче. Я зроблю вам боляче в тих місцях, до яких ви не дозволяли доторкатися хлопцям, коли танцювали з ними в часи своєї юності.

Лізі заплющила очі на якомусь місці цієї довгої промови, схожої на завчений напам’ять монолог із п’єси. Вона відчувала, як гарячі сльози котяться по її щоках, і не знала, чи то були сльози гніву, чи…

Сорому? Чи справді вони могли бути слізьми сорому? Атож, вона могла заплакати й від сорому, що якийсь незнайомець розмовляє з нею в такому тоні. Вона почувала себе так, як почуває себе мала дівчинка, коли її приводять до нової школи, і вчителька висварить її у перший же день.

«Пошли його до дідька, моя люба дитино, – сказав Скот. – Ти знаєш, що робити».

Звичайно ж, вона знала. Потрапивши в таку ситуацію, ти або знайдеш у собі сили виплутатися з неї, або ні. Вона ще ніколи не була в такій ситуації, але це було для неї цілком очевидно.

– Місус? Ви зрозуміли те, що я вам сказав?

Вона знала, що вона хоче йому сказати, проте він міг не зрозуміти її. Тому Лізі вирішила скористатися більш узвичаєною мовою.

– Заку, ви мене слухаєте? – запитала вона тихим голосом.

– Так, місус, – він так само одразу перейшов на дуже тихий голос. Мабуть, подумав, вона стишила голос із міркувань конспірації.

– Ви спроможні чути мене?

– Ви говорите надто тихо, але… так, місус, я вас чую.

Вона втягла повітря глибоко в легені. Затримала там його на мить, уявляючи собі цього чоловіка, який казав місус і човік і намагатися робити нічого замість намагатися робити щось. Уявила, як він притискає слухавку до вуха, силкуючись розчути кожне її слово. Коли ця картина чітко постала перед її внутрішнім зором, вона з усієї сили прокричала в те вухо:

– ТОДІ ПІШОВ ТИ НАХУЙ!

Лізі поклала слухавку на місце з таким виляском, що над апаратом знялася хмара пилюки.

Телефон почав дзвонити майже одразу, але Лізі втратила будь-який інтерес до подальшої розмови із «Заком Маккулом». Вона дійшла висновку, що будь-які шанси на так званий діалог (принаймні так це називали розумники з телебачення) тепер зникли. Вона тепер його не хотіла. Не хотіла також почути його голос на автоматичному відповідачі і з’ясувати, чи не втратив він свій співчутливий доброзичливий тон і тепер назве її сучкою, стервою або й діркою. Її погляд ковзнув по телефонних дротах до стіни – пульт перемикання був поруч зі стосом ящиків – й натисла на вимикач.