Читати книгу - "Диво для генерального, Аріна Вільде"

Я виходжу з клініки та вдихаю на повні легені свіже повітря. Щоки горять, в голові паморочиться від тієї кількості інформації, яку я встигла отримати за останні півгодини. В сумочці список аналізів, які мені назначила лікар, а ще рецепт на вітаміни для вагітних.

Я не можу дочекатись першого скринінгу, коли зможу почути серцебиття мого малюка.

Вночі я довго думала про Руслана. Чи потрібно йому казати про свою вагітність. Не спала до світанку, але таки зійшлася на думці, що він має право знати, що стане скоро татком. Якщо скаже, що дитина йому не потрібна, я не буду нав’язуватися. Головне, що моя совість буде чистою.

Саме тому, незважаючи на те, що мене вже звільнили, незаконно і заднім числом, до речі, в понеділок я прямую до офісу. На щастя, мою перепустку не анулювали.

Я нервую. Дуже. Йду знайомими коридорами, посміхаюся та вітаюся зі знайомими людьми. Я любила цей офіс та свою роботу і мені сумно, що приходиться все залишити.

Мені щастить, бо Руслан ще не встиг знайти собі секретарку, попередня впала з велосипеда та зламала ногу ще тиждень тому. Якби зараз тут була Іванна, або дівчина що її заміняє, то без попереднього запису до генерального директора я б точно не пройшла.

Я стукаю у двері і дуже сподіваюся, що Руслан в кабінеті. Страшно побачити його реакцію, та й взагалі ми на корпоративі не дуже добре попрощалися.

— Заходьте, - чую голос Руслана через двері і відкриваю їх.

Він стоїть біля вікна. У синьому костюмі та білій рубашці виглядає  неперевершено.  Наші погляди зустрічаються, на цого обличчі написане здивування. Руслан повертається до мене та пильно слідкує за кожним моїм рухом. Мовчить.

— Привіт, - несміливо кажу я, все ще не наважуючись переступити поріг його кабінету та залишитись з ним один на один.

— Доброго дня. Чим можу допомогти? — його офіційний тон збиває мене з пантелику. В очах ні краплі ніжності чи зацікавленості, тільки холод. 
Я нарешті відмираю, зачиняю за собою двері та роблю кілька кроків вперед. 
— Послухай, я розумію як це виглядало зі сторони, коли під час танцю до нас підійшов Олексій… — я намагаюся пояснити, що розлучаюся, бо ситуація була настільки двозначною, что легко запідозрити мене в тому, що я полюбляю зраджувати своєму чоловікові. 

Але Руслан не дає мені договорити. Перебиває і строгим голосом каже: 

— Ми добре провели час, Алю, та на цьому все. Я не заводжу стосунки зі своїми підлеглими.

Він підходить до свого робочого стола та сідає в крісло. Бере зі столу ручку та гортає якісь документи. Всім своїм видом дає зрозуміти, що розмова закінчена, але це далеко не кінець.

— Я й не шукаю стосунків, — хитаю головою і роблю глибокий вдих, набираючись сміливості. Розмова виходить зовсім не такою, як мені думалося. - Я вагітна. Від тебе. Просто вирішила, що ти маєш знати.

Руслан усміхається, відкинувшись на спинку крісла. Погляд його темніє, стає незадоволеним.

— Даремно ти це, Аль.

— Це правда. У мене є довідка, — розгублено кажу я і тягнуся до сумочки.

— У мене теж. Довідка. Є. Про те, що я безплідний. Тому йди зі своїми папірцями до когось іншого та вішай на нього свою дитину, — від нього віє люттю, в очах несамовита злість та неприязнь.

Я гублюся. Це жарт? Міг би просто сказати, що не хочу цю дитину. 

— Послухай, — починаю я, але Руслан не дає мені ні слова сказати. 

— Ні це ти мене послухай, — підвищує голос та піднімається зі свого місця, опирається долонями на стіл і весь тремтить від злості. — Я в ці ігри жіночі не граю. Вимітайся з мого офісу і щоб мені на очі більше не попадалася. Геть! — його обличчя червоніє, останнє слово він викрикує і дивиться на мене так, що всередині мене щось ламається. 

Я різко розвертаюся і вибігаю з його кабінету, ледве стримуючи сльози. Господи, який жах, краще б дійсно нічого не казала.