Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

Прокинувшись вранці, я не одразу зрозуміла, які події сталися минулого вечора. Але коли до мене дійшло, що я накоїла, то перше, що я відчула — паніка. Я знаю, що метою мого походу до Даніеля у нетверезому стані було розповісти про події річної давності, але, трясця, я дійсно це зробила?

Взуваючи кросівки, які знаходилися біля мого ліжка, і які скоріше за всього з мене зняв Даніель, я думала як мені швидко звідси втекти. Вихід був тільки один і я дуже сподівалася, що мені не доведеться побачитися із Філцом.

Почувши як у ванній кімнаті почала шуміти вода, я зрозуміла, що ось він — мій шанс!

Тихо відчиняю двері спальні, виходжу, знаходжу у вітальні свою сумочку і тільки-но збираюся йти, як двері ванної кімнати відчиняються!

— Доброго ранку, — каже Даніель, опиняючись переді мною у всіх красі.

Він не просто стоїть! Даніель вдягнутий тільки в штани! Без футболки чи сорочки!

— Вдягнися, — кажу йому, хутко відводячи погляд.

— Ти зібралася тікати? — він ігнорує моє прохання і підходить ближче, швидко розглядаючи мою сумку та кросівки.

— Ні, просто йду додому, — відповідаю йому я.

— Брешеш, чортеня, — хлопець посміхається і його великий палець лягає мені на підборіддя, повертаючи обличчя до Даніеля. — Подивися на мене.

Я не дивлюся. Мій погляд досі гуляє по вітальній.

— Амелія, будь ласка, — просить він і я одразу ж дивлюся йому в очі. — Я хочу поговорити з тобою. Залишся. Поснідай зі мною.

Я збентежено дивлюся йому в очі і боюся сказати хоч щось. Його світло-карі очі намагалися проникнути в мою душу, крізь кам'яну стіну, яку я будувала тижнями навколо свого серця, але у нього не виходило. Я не хотіла, щоб він бачив мене іншою. Я не хотіла, щоб він бачив мене справжньою.

Я не хотіла довіряти йому. Але він хотів саме цього.

— Гаразд. Але після сніданку я одразу ж піду додому.

— Як забажаєш.

Він відпустив моє підборіддя, але тієї ж миті схопив мене за руку. Напевно, щоб бути впевненим в тому, що я не втечу від нього.

Він взяв футболку і відвів мене на дах, де знаходилася тераса, після чого посадив на одне з крісел. На столі вже був сніданок, тому я навіть не здивувалася цьому. Швидше за все, йому допоміг Маркус.

Я мовчки розпочала снідати, поки Даніель розглядав мене. Я добре пам'ятаю, що сказала йому, і це мене лякало. Яка буде його реакція? Що він після цього зробить?

— Ти ще довго так витріщатимешся на мене? — запитую я, не витримуючи напруги між нами.

— Я намагаюся зрозуміти, як таку гарну дівчину могли... — він різко замовчав, кулаком прикриваючи рот.

Я теж мовчала, переставши снідати. Ми дивилися один на одного, але кожен по-різному. Я — зі страхом, а він — із нерозумінням ситуації.

— Я навіть вимовити цього не можу. Дідько, — він втомлено розтирає долонями обличчя і знову дивиться на мене. — Я не проситиму. у тебе, щоб ти мені все розповіла. Я хочу, щоб ти це зробила, коли дійсно цього сама захочеш. Але якщо ти думаєш, що я відвернуся від тебе після цього, то моя відповідь — ні. Якщо ти думаєш, що ти зіпсована — ні. Якщо ти думаєш, що ти винна в цьому — ні. Якщо ти думаєш, що ти не заслуговуєш на кохання після цього — ні. І ці «ні» можна продовжувати ще вічність, Амеліє. Ти прекрасна така, яка є. Тобі не зашкодить той бовдур, у якого проблеми із жіночою увагою, і який не розуміє, коли йому відмовляють.

Я ледве стримую в собі сльози, коли підіймаюся зі свого місця і йду до Даніеля. Він хоче теж підійнятися, але я йому не дозволяю це зробити. Я сідаю поруч із ним і обіймаю.

— Дякую, для мене це дуже важливо, — кажу я. — Але мені важко комусь довіряти. Мені потрібно дуже багато часу.

Він теж обіймає мене, гладячи мою спину своїми холодними долонями і заспокоюючи теплими словами. Я навіть не помічаю, як він пересаджує мене до себе на коліна і міцніше обіймає.
 

***

Минуло два дні після мого зізнання Даніелю. Він іноді писав мені, запитуючи як мій настрій та чи все добре.

Одного вечора, збираючись на роботу, я отримала дзвінок від пані Вернер. Вона побажала мені швидкого одужання і сказала, щоб я не хвилювалася на рахунок роботи. Спочатку я здивувалася, тому що не розуміла про що вона говорить. Доки мені в ту саму мить не надіслав смс-повідомлення Філц.

Даніель: О п'ятій я заїду за тобою. Збери необхідні тобі речі на три дні.

Я запитала: «Навіщо?», але він не відповів мені. Тому не залишалося нічого, окрім того, аби послухатися його.

Вдягнувши білу літню сукню, я рівно о п'ятій годині вийшла надвір, де на мене вже чекав Даніель. Він вийшов з автомобіля, поклав мою сумку в багажне відділення автомобіля і відчинив мені дверцята.

— Куди ти мене везеш?

— Це сюрприз. Побачиш, коли приїдемо.

Сідаю в його автомобіль, після чого Даніель швидко обходить його і займає місце за кермом. Ми від'їжджаємо і прямуємо в зворотній бік від міста.

— Куди ти мене везеш, Даніель?! — не вгамовуюся я.

Він продовжує мовчати.

— Зупини автомобіль! — гучніше кричу я і б'ю кулаком по дверях автомобіля.

— Трясця, — лається хлопець і зупиняє автомобіль, після чого повертає обличчя до мене. — Чого ти так кричиш?

— А що мені ще робити?! Ти — незнайома мені людина, везеш мене дідько знає куди! І ще, зовсім не реагуєш на мої запитання!

Я замовкла, очікуючи його відповіді, але він тільки посміхнувся і дістав з бардачка якийсь буклет, віддавши його мені.

— Сьогодні я хочу, щоб ти навчилася довіряти мені. І не тільки мені, — каже Даніель, знову виїжджаючи на трасу.

Я почала розглядати буклет, аби вбити час.

Це була реклама відпочинкового комплексу, де знаходилися будиночки для проживання цілих сімей, із ресторанами, басейнами та пропозиціями з різними видами екскурсій.

То він везе мене на відпочинок? Серйозно?

Їхали ми близько години, аж поки нарешті дісталися до будинку, який орендував Даніель на вікенд.