Читати книгу - "Пастка"

— Ти диви! Та це ж дядечко Базуж! — мовив Лорійо. — Сьогодні своє він уже випив.

Налякана Жервеза притиснулася до дверей готелю. Дядько Базуж, трунар років п’ятдесят, був у чорних, заляпаних грязюкою штанях, чорному, застебнутому гачком на плечі пальті, чорному шкіряному капелюсі, що пожмакався й сплюснувся після невдалого падіння.

— Не бійтеся, він не злий, — говорив далі Лорійо. — Це наш сусід; третя кімната в коридорі, як іти до нас... Було б йому непереливки, якби в такому стані його побачило начальство!

Тим часом дядько Базуж обурювався тим, що молода жінка так його нажахалася.

— Ну чого ти! — затинався він. — Невже я схожий на людоїда?.. Я такий, як усі, моя маленька... Звісно, я трохи випив! Коли повно роботи, треба добре змастити колеса. Ні ви, ні ваші друзі не стягнули б униз чолов’ягу, що важить шістсот фунтів, а ми вдвох знесли небіжчика з п’ятого поверху на тротуар цілим-цілісіньким... Люблю я веселих людей.

Але Жервеза все дужче забивалася в куток біля одвірка, охоплена нестримним бажанням заплакати — весь спокій і радісний настрій цього дня були безповоротно зіпсовані. Геть забувши поцілувати зовицю, вона благала Купо, щоб він прогнав п’яного. Тоді Базуж, похитуючись, зробив жест, сповнений філософської зневаги.

— На всіх чекає один кінець, моя маленька... Може, одного дня ви будете навіть раді переставитися... Еге, знаю я таких жінок, що ще й подякували б, якби їх хто забрав.

А коли Лорійо потягли його додому, він обернувся, гикнув і наостанок пробелькотів:

— Коли помирають... чуєте мене... коли помирають, то це вже надовго.

IV

Чотири роки спливли у тяжкій праці. У кварталі Жервеза й Купо зажили слави щасливого подружжя, що трималося дещо осторонь, жили вони тихо-мирно і завжди щонеділі вибиралося на прогулянку до Сент-Уана. Дружина працювала щодня по дванадцять годин у пані Фоконьє і якимось чином встигала тримати оселю чистою, як нова копійка, та варити їсти на всю свою родину зранку і ввечері. Чоловік не напивався, кожні два тижні усі зароблені гроші приносив додому, вечорами палив люльку біля вікна, щоб подихати свіжим повітрям перед сном. За їхню привітність їх часто ставили за приклад. А оскільки вони заробляли близько дев’яти франків щодня на двох, то вважалося, що вони, напевно, дещо відкладають.

Проте їм довелося, особливо на самому початку, таки добряче погарувати, щоб звести кінці з кінцями. Весілля звалило їм на плечі двісті франків боргу. До того ж вони ненавиділи готельчик «Бонкер»: він здавався їм огидним — там повсякчас швендяли якісь підозрілі типи; отож вони мріяли про власну домівку зі своїми меблями, де створять собі затишне гніздечко. Багато разів вони вираховували необхідні кошти, які виливались у кругленьку суму — триста п’ятдесят франків, — це якби їм захотілося відразу ж, уникнувши всіляких проблем, усе до ладу впорядкувати й мати напохваті каструлю чи казанок. Вони навіть не сподівалися заощадити такі чималі гроші менш ніж за два роки, коли це раптом їм пощастило: один літній пан з Пласана попросив відпустити до нього Клода, старшого хлопчика, щоб віддати його там до школи. Така собі забаганка дивака, шанувальника картин, якого колись дуже вразили чоловічки, намальовані малюком. А тим часом Клод ставав їм у добру копієчку. Коли на їхньому утриманні лишився тільки менший, Етьєн, вони зібрали триста п’ятдесят франків за сім з половиною місяців. Того дня, коли було придбано меблі в перекупника з вулиці Бельом, вони, перш ніж повернутися додому, з радісний настроєм, що переповнював їхні серця, прогулялися кільцевими бульварами. Тепер вони мали ліжко, нічний столик, комод з мармуровою стільницею, шафу, круглий стіл з цератою та шестеро стільців — усе з темного червоного дерева, а окрім того ще простирадла, білизну та майже нове кухонне начиння. Для них ця подія стала ніби справжнім, серйозним початком нового життя, так наче, ставши власниками, вони набували ваги серед шанованих людей кварталу.

Уже два місяці Жервеза й Купо підшукували собі житло. Передусім їм хотілося винайняти помешкання у великому будинку на вулиці Ґут-д’Ор. Але там не було вільних кімнат, тож їм довелось облишити цю давню мрію. Правду кажучи, Жервеза не надто й шкодувала: думка про настільки близьке сусідство з Лорійо її по-справжньому лякала. Отож, шукали деінде. Купо цілком слушно міркував, що не слід переселятися надто далеко від пральні пані Фоконьє, щоб Жервеза могла в будь-який час дня одним скоком забігти додому. Нарешті їм трапилася справжня знахідка — велика кімната на Новій вулиці Ґут-д’Ор з комірчиною та кухнею, майже навпроти пральні. Розташовувалась вона в маленькому двоповерховому будиночку з крутими сходами, нагорі було всього два помешкання — ліворуч і праворуч. Перший поверх займав чоловік, що здавав в оренду екіпажі, спорядженням до яких були заставлені повітки на широкому подвір’ї, що тягнулося вздовж вулиці. Зачарована молода жінка ніби повернулася до провінції: жодних сусідів, жодних пліток, спокійний куточок, що нагадував їй вуличку за фортечним валом у Пласані. На додачу до цього щастя вона могла бачити вікно своєї квартири з-за робочого столу, навіть не відходячи від праски, просто витягнувши голову.

До нової оселі перебралися у квітні. Жервеза тоді була на дев’ятому місяці вагітності. Проте вона трималася мужньо й казала, сміючись, що дитина допомагає їй працювати. Вона відчувала, як усередині неї ростуть маленькі рученята, підштовхуючи її, додаючи їй наснаги. Як вона відбивалася від Купо тими днями, коли він просив її полежати й трохи подрімати! Жервеза про це й чути не хотіла. Ич що вигадав! Вона ляже, коли почнуться перейми, а станеться це досить скоро. Тож тепер, коли незабаром одним ротом побільшає, треба як слід запрягтися. Жервеза сама вимила всю квартиру, а потім ще й помагала чоловікові розставляти меблі. Ті меблі для неї були предметом поклоніння: вона витирала їх просто з материнською турботою, а від найменшої подряпинки у неї розривалося серце. Коли вона, замітаючи підлогу, бувало, перечіплювалася через них, то завмирала, налякана, так ніби сама себе вдарила. Особливо милим її серцю був комод, який здавався таким гарним, міцним, солідним. Мрією, про яку Жервеза не наважувалася прохопитися навіть словом, було придбати годинника з маятником, щоб поставити його прямо посередині мармурової стільниці, де він матиме просто чарівний вигляд. Якби не дитина, що мала народитися, вона, можливо, ризикнула б купити той годинник.