Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

Це ж і ділити Бухареву кобилу — він придумав. Прийшов одного вечора до клубу напідпитку і не завернув у «каптьорку» на доміно, а грудьми прочинив двері до зали, де під завивання охриплої радіоли хлопці з дівчатами витинали городських танців.

— Стоп! — голосно сказав Мишко і підняв угору вказівний палець. — Це все харки-макогоники.

Ті, хто знав його ближче, припинили вихиляси, а гонористіші хлопці, з дальніх кутків, продовжували ліниво човгати ногами, аби не подумали, що вони злякались.

Тоді Мишко підійшов до радіоли і клацнув вимикачем. Жалібно заскавчала платівка, всі притихли. Правда, один приїжджий студентик (прикотив на літні канікули до баби на молоко) наїжачився, глянув на Мишка по-півнячому лівим оком і обережно-погрозливо спитав:

— Шо такоє? — За руку він тримав тутешню десятикласницю, і та й собі витрішкувато дивилася на Мишка: напевно, їй було соромно перед студентом, що в селі ще водиться отака темнота, але сказати про це не наважувалась.

— А такоє, — випнув груди Мишко, — що я вам покажу, як треба танцювати. Миколо! — гукнув до завклубу.

— Я! — обізвався на сцені низенький горбатий чоловічок, зігнутий над газетою (поза очі його звали Шпонькою).

— Ану, згадаймо молодість!

— Це ти про що? — спитав Шпонька, хоча вже здогадувався, що тут без його гармошки не обійтись. Це його дуже тішило, бо відколи у клубі з’явилася радіола, Шпоньку рідко просили заграти. А він любив, щоб не просто казали, а таки просили.

— Про твою музику! — Мишкові не терпілося, він переступав з ноги на ногу, як норовистий кінь.

Шпонька, усміхаючись на все лице, дістав із припорошеної скриньки гармошку, кинув на плече ремінь і вийшов на середину зали. Довго пробував голосники, виказуючи всім виглядом, що він не радіола і почне тоді, коли сам того схоче. Та врешті-решт розтягнув гармошку на всю — вона аж засміялася своїми глибокими зморшками — і, стріпнувши сутулими плечима, ушкварив гопака.

Мишко плеснув у долоні, молодь розступилася, і він одразу пішов навприсядки. Так хвацько викидав поперед себе ноги, що Шпонька справді згадав молодість і, солодко примруживши очі, завів:

Ох ти мода, мода, мода,

До чого ж ти довела!

Бабусенція Матрона

Манік’юри завела.

Ех, ех, ех!

Лискучі пасма чуприни падали Мишкові на очі, і він відкидав їх назад то рукою, то гордим помахом голови. Потім, пританцьовуючи і простягнувши вперед руки, став наближатися до дівчат, жестами припрошувати їх до танцю. Ті сором’язливо стенали плечима і відступали далі попід стіни. Мишко обійшов усе коло, однак ніхто не приставав на його запросини, і, мабуть, не через те, що не вміли танцювати гопака, а боялися, що не встигнуть за отаким-от вихором. І тільки тоді, коли його чоло взялося мачинами поту, раптом із гурту, мов пташка з куща, вилетіла дівчина і легко, ледь торкаючись підлоги, закружляла довкола.

Не відразу впізнали у ній Наталку — дівчину, в якої з лиця воду не пити, дебелу, з великими по-чоловічому руками. Лице її ураз спалахнуло, зайнялося півоніями, а тіло затремтіло пружно і легко.

Гармошка теж танцювала у Шпоньчиних руках, а той приспівував своєї:

Ой у млині на камені

Кукіль не вродився.

Старий козак, як собака,

Досі не женився!

Ех, ех, ех!

Сміялася молодь, і Мишко теж осміхався на ті відверті натяки, тільки Наталка з виду була серйозна, ніби нічого не чула й не бачила довкола, ніби й не з Мишком танцювала, а сама з собою...

Першим стомився Шпонька — те, що грав рідко, далося взнаки, стали німіти пальці, він ще тричі ехнув і різко стулив гармошку.

Мишко зупинився, та підлога ще й досі хиталася під ним. Він провів рукою по вологому чолі, прикрив долонею очі. Так ще трохи постояв, потім опустив руку і поглядом обвів залу: Наталки не було. Як крізь землю провалилася.

Хлопці й дівчата дивились на нього насмішкувато: а що, ухоркався? І тоді Мишко весело підморгнув їм, мовляв, усе ще тільки-но починається; скидаючи з себе втому, тріпнувся, як горобець у поросі, і тут відчув, що йому й справді кортить ще веселитися, та оскільки для танців компанія зібралася негодяща, сказав:

— Заводь радіолу!

Проте грати в доміно не лежала душа. Хотілося щось утнути, таке, щоб запам’яталося, щоб усі сказали: «Ого! От тобі й Мишко, от тобі й Чмир!» Тоді йому й прийшла на думку ота затія з Бухаревою кобилою.

Бухар, дрібненький дідок з довжелезними вусами — здавалося, то вони повсякчас хилять йому голову на груди, — часто заїздив у село вимінювати ганчір’я на глиняні свистки-півники, рибальські гачки, жилку і всяку всячину. Їздив він возиком на старій худющій кобилі, через те й вирішив Мишко поділити саме цю конячину як таку, що ось-ось мала відкинути копита.

Довго бубонів із Шпонькою, — той задоволено потирав долонями і кректав, — потім вони підкликали ще кількох хлопців, із тих, що, як казав Мишко, не були занудами, а коли люди розійшлися з клубу, гуртом взялися до діла. Ціпонька відшукав шмат ватману, плакатне перо й чорнило, хлопці тісненько всілися за столом, закурили.

До глибокої ночі реготалися, пирхали, плескали один одного по плечі, вигукували: «Оце воно! Оце те!» і побожно дивилися на Мишка, як дивляться молоденькі солдати на свого бувалого в бувальцях старшину.

А рано-вранці на клубі, там, де вивішували оголошення про нові кінофільми, з’явився отой шмат ватману, густо списаний плакатним пером:

Ой дівчатка наші молоденькі,

Всі біжіть до Бухара раненько.

Здохла бідна дідова кобила —

Тре’, щоб ви її та й поділили.

Кожна хай собі те вибирає,

Чого їй самій не вистачає.

Далі хлопці радили, що саме треба вибрати тій чи тій дівчині, натякали на який-небудь її ґандж, щоб не гнула кирпу.

Галя Попик візьме губи —

Цілуватись дуже любить.

Олі Стусь хай будуть вуха —

Вона любить все підслухать.

Вірі Кулішисі — очі,

Бо моргати всім охоча.

Отак у сердешної дідової кобили відбиралося все і щедро дарувалося дівчатам — від гриви аж до хвоста. Рясніло там чимало порад незлостивих, так, заради сміху, траплялися