Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

— Ти пішов з цього світу, — голосили плакальниці, — нема тебе, пане… осиротив нас, нещасних…

Скорботні слова повторювались без упину.

З двору вирушила ціла процесія.

Під голосіння плакальниць тіло підняли на стос і помістили посередині, а біля нього склали по черзі все, що померлий потребував за життя для праці і ловів. Звалені одна на одну колоди вели, мов сходи, нагору, до небіжчика, обкладеного зброєю і одягом.

Віша примощували ще, коли Яга, поцілувавши в голову Дзіву, повільним кроком рушила до стосу. Сини кинулись до неї; намагались затримати її, але вона злегка їх відштовхнула; перегородили їй шлях і дочки, та стара дала знак, щоб вони пропустили її; підбігли з плачем онучки й почали кликати її — вона наказала матерям, щоб ті взяли їх на руки… Так підійшла до стосу, повагалася з хвилину, кинула останній погляд на людей, що стояли круг неї, попрощалася з білим світом і вже рішучим кроком почала підійматись по колодах; ступала все вище й вище, поки не зійшла нагору і не впала біля ніг чоловіка; обвивши його ноги руками, нерухомо застигла біля них…

Плакальниці все пронизливіше ридали. На стос вивели сивого коня, приарканили до стовпа і спутали. Поруч прив'язали любимих собак Віша… Жалібниці з пронизливим криком почали бігати, метатись навколо стосу, ніби завели якийсь шалений танок. Нарешті з чотирьох сторін одночасно підпалили величезні купи спільної лучини, наваленої під сподом і з боків. Підпалена, вона раптом запалахкотіла ясним полум'ям, і за мить просякле смолою дерево перетворилось у величезне багаття. Дим і полум'я заслали останки.

Багаття на попелищі все зменшувалося, згасало, перетворювалось на купу чорного вугілля й попелу.

Тепер жінки взяли глиняну урну й заходилися збирати недогорілі рештки кісток, вугілля і все те, що разом з померлим було знищене вогнем і пішло з ним на той світ.

Під нове голосіння і спів квапливо насипали могилу…

Раптом бренькнули гуслі, і запала глибока тиша, тільки вдалині від повіву вітру шелестіло листя. Слован тихим голосом затяг пісню.

Усі за старим вигукнули: «Ладо!» — і цей вигук відгомоном прокотився над попелищем, жальником і лісом.

Людек, тримаючи в руці кубок з медом, заголосив, — то співаючи, то примовляючи речитативом, то плачучи.

Всі чоловіки з родини померлого в один голос вигукнули, підіймаючи руки вгору:

— Кров за кров!

Доман, що прибув сюди і стояв позаду Людка, також підніс кубок угору й голосно вигукнув:

— Кров за кров!

Всі погляди звернулись на нього; він був сумний, ніби втратив власного батька…

Повертаючись обличчям до Гопла, стискаючи кулаки, молодь раз у раз посилала в бік городища прокляття і погрози.

Спорожнялись бочки, і гамір зростав; старші почали розповідати про небіжчика, як у трудах і боях минули його молоді літа, який він був у першу половину свого життя рішучий і сміливий, як любив своїх родичів і як вони його любили, яким святим для нього був гість. Кубки кружляли, і ставали щораз болючішими скорбота й жадоба помсти. Жінки також, сидячи осторонь, наспівували тихим голосом… Це тривало цілу ніч до самого ранку, протягом другого дня і другої ночі і на третій день не закінчилось. Молодь метала рогатини, змагалася в бігу та їзді на конях; кидала каміння, боролася, — поминки тривали доти, поки не був випитий весь мед і людей не подолала втома. Лише тоді, прикрасивши могилу зеленим віттям і попрощавшися з нею, всі почали розходитись.

Доман із своїми людьми добув до кінця і, коли брати лишили попелище й жальник, пішов разом з ними, щоб провести їх до самого дому.

На півдорозі зупинив їх.

— Слухай, Людку, — мовив він, — час чи не час говорити про це… але я хочу камінь скинути з серця. Сядьмо й поговорімо…

Вони сіли під дубом, і Доман, подавши братам руки, почав:

— Я з вами… Я хочу бути вам братом, будьте ж і ви братами мені.

— Згода! — відповів Людек, що успадкував від батька тверезий розум і мужність; він слів на вітер не кидав, коли вже щось говорив, то дотримував слова, хоч би й кров'ю довелося платити.

— Що ви думаєте робити? За батька треба помститись… Інакше й бути не може… Смерд убив його. Смерда вбити легко, але він це вчинив не з своєї волі… То що думаєте робити?

— Ви раніше слушно сказали, — подумавши, відповів Людек, — принесемо на віче закривавлену сорочку, покладемо перед старійшинами й скажемо: «Віш загинув за вас, за віче, тож вирішуйте, як відомстити за його кров».

Вони перезирнулись.

— Авжеж, що так, — озвався Доман, — хай старійшини ухвалюють; а коли у вас не буде рук, щоб помститись за кров, я свої віддам у ваше розпорядження…

Тут Доман трохи завагався, очі в нього заблищали, але він, ніби засоромившись, опустив їх.

— Я вам братом хочу бути… братом, — додав.

— І ми тобі — брати… — мовили обидва сини Віша й потиснули один одному руки.

— Не встиг я попросити старого Віша, то вам скажу про це. Я хочу сестру вашу взяти…

На хвилину запало мовчання; за тогочасним звичаєм заміж видавали спочатку найстаршу, отож не було жодного сумніву, що говорив він про Дзіву. Людек похнюпив голову.

— Домане, брате, — сказав він, — Дзіва не хоче й чути про чоловіка… І це не новина, адже вона давно вирішила присвятити себе богам… Вона створена не для дітей, куделі, горшків, а для святого вогню, джерела, для пісень і віщування… З неї не буде дружини… Я віддав би її від щирого серця… тільки ж як тут бути з обітницею? — Вони знову замовкли; Доман похилив голову, смикнув себе за бороду і щось пробурмотів.

— Е! — сказав він. — Не одна дівчина мріє про це, а як вийде заміж, то й забуде… Вона мені сподобалась і вродою, і вдачею… У мене вона б жила, як та княгиня, хіба що пташиного молока не мала б…

Людек похитав головою.

— Що я можу зробити? — мовив. — Не воювати ж мені з богами й духами… А молодшу, якби ти захотів, я охоче віддав би. Вона така ж гарна, як і її сестра, не гірша од неї… Цю, хоч би й плакала, можеш узяти…

Він глянув на Домана. Той, зірвавши листок, приліпив його собі до вуст і, дивлячись кудись убік, мовчав: зневажити пропозицію Людка не хотів і прийняти її не міг. Лише як упав листок, Доман поволі промовив:

Коли б ти сказав їй, вона б мусила послухати