Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський 📚 - Українською

Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прадавня легенда" автора Юзеф Ігнацій Крашевський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 109
Перейти на сторінку:
тебе, адже ти тепер у себе в дворі пан, що скажеш, те й буде… Кожна з них мріє служити богам і духам, і а чи ж треба їх слухати?

— Я наказати їй не можу, — спокійно відповів Людек.

У Домана зморщився лоб, очі запалали; він важко дихав, ніби добре натомився.

— Е! — вигукнув. — То оце ти так вважаєш мене братом? Не хочеш видати її за мене, бо, мабуть, чекаєш від когось кращого викупу?..

— Домане, брате, викуп мені не потрібен… правду кажу…

— Якщо хочеш, щоб був я вам братом, щоб мстив разом з вами за батька, віддай мені сестру, — повторив Доман.

— Молодшу — будь ласка…

— Хочу старшу або нікого.

— Не можу! — рішуче промовив Людек.

Доман підвівся, знову зірвав листок, приклав його до губ і відійшов на кілька кроків.

— А ваш батько віддав би її за мене, — майже сердито кинув він.

— Ніколи в світі!

— Хочете, щоб я був з вами і за вас? Буду, але я повинен мати її, а як ні, то й ні!

Людка струснуло; він нахмурив брови й нетерпляче повторив:

— Як ні, то й ні!

— Отже, ні? — скипів Доман. — Хочеш, щоб я був тобі ворогом, а не братом?

— Купувати тебе не буду, доведеться без тебе обійтися… — холодно процідив Людек.

Хлопець повернувся назад, весь затремтівши від гніву.

— Людку, брате! Ти погано чиниш, скажу я тобі! Задля дівчини не хочеш батька потішити в могилі вражою кров'ю… Оце так так!..

— Я сказав, — буркнув Людек, — що не можу…

— Тобі друзі тепер потрібні, а ти ворогів наживаєш! — глузливо додав Доман. — Немає розуму в тебе…

Вони глянули один одному, в очі; Людек, стримуючись, ще раз повторив:

— Не можу!

Доман схопився, щоб іти.

— Не захочете дати добровільно, то силою її колись візьму…

— А ми силою будемо захищати її…

— Ну й гаразд!

— Ну й гаразд!

Промовляючи останні слова, вони відходили, не зводячи один з одного погляду. Руки ніхто з них уже не подав. Молодший брат став мовчки біля Людка, що був йому тепер за батька.

Доман різким рухом насунув на очі шапку й відійшов. Коні його стояли десь поблизу, біля попелища, він мовчки поплентався до них, потім зацокотіли копита — Доман поїхав…

Людек постояв, почекав, чи він не повернеться, але, зачувши тупіт, рушив і собі.

Доман пустився в гущавину, а за ним із гавкотом помчали собаки.

По дорозі Людек з братом наздогнали своїх, котрі, наспівуючи собі під ніс, повернулись додому. Тризна й поминки більше втомили їх, ніж недавній бій… Ішли невеселі, ледве тримаючись на ногах і раз у раз зупиняючись, щоб перепочити.

На другий день життя в дворі попливло своїм звичайним руслом. Жінки стояли біля вогнища. Дзіва сиділа біля кросен, слуги крутили жорна, готували страву, порались біля худоби; бусел клекотав на повітці, кричали сороки, скачучи по плотах. Після похорону всі метушилися більше, ніж звичайно; а старої Яги, що керувала жіноцтвом, не було. Її місце посіла дружина Людка, бо її чоловік успадкував після батька владу в дворі.

Увечері на призьбі під хатою сиділи дві сестри — Дзіва і Живя, обнявшись і поклавши одна одній на плече голову… Замислившись, дивились на ліс і тихенько щось наспівували. Від річки йшов Людек, заклавши за спину руки і похнюпивши голову. Побачивши його, дівчата встали. Він зупинився. Дзіва підійшла до нього.

— Навіщо ти Домана зачарувала? — спитав він.

— Я? — зашарівшись, здивувалась дівчина. — Ніяких я чарів не знаю і Домана знати не хочу…

— Через тебе він від братерства з нами відмовився, — сказав Людек. — Хоче тебе взяти за дружину… погрожує нам…

— Я дала обітницю богам, — спокійно мовила Дзіва.

— Йому відомо це… але він і знати нічого не хоче…

— Хіба я винна?

Живя, стоячи за сестрою, з цікавістю поглядала то на неї, то на брата. Запала мовчанка…

— Ех, Дзіво! — озвався Людек. — Краще б тобі піти за нього, а нам — брата придбати, ніж ворога нажити собі…

Вона похитала головою, дві сльозини збігли по її щоках; глянула на брата з благальною усмішкою.

— Не силуйте мене, — тихо промовила, — дайте Дзіві спокій. Буду вам на кроснах ткати, пісень співати, воду носити з джерела, у вінку зеленім ходити…

І вона вклонилась до ніг брата; а Живя, нічого не говорячи, ніби теж за неї благала, нагнулась і обняла його за коліна.

Людек схилив голову і мовчки відійшов від них.

X

Зміїне урочище, розташоване серед диких борів, було ніби з давніх-давен забуте людьми, — сюди не вела жодна стежина. Непрохідні болота й трясовини оточували його з трьох сторін. З одного тільки боку вузенький клинок сухого грунту відкривав до нього доступ. Колись, багато років тому, коли народи, кочуючи, вперше зупинилися на невідомій землі, тут мали бути їхні перші поселення.

В пам'ять про ті часи потім збирались на нараду старійшини. Городище оперізане було низьким, тепер уже зовсім осілим зеленим валом. Посередині на похилених у різні боки стовпах стояла давно занедбана, майже з зовсім зірваною покрівлею шопа. Пліт, що правив за одну із стін, обвалився і згнив на землі. Опріч цього почорнілого залишку будівлі, на городищі не було нічого — ні деревця, ні каменю, зеленів тільки дерен, миршаві кущики трави і чорніли старі кротовини. Там, де городище з'єднане було з сушею, стояв на сторожі старий ліс.

Був переддень Купали — час, коли мало зібратись віче. Кмети й владики вже знали, яка доля спіткала Віша за те, що він перший їх скликав. Його смерть багатьох налякала, та чимало кого обурила й підштовхнула зібратись на віче, щоб порадитись, як рятуватись від небезпеки.

До городища можна було дістатись лише з боку лісу, і хто сюди йшов, проходив повз старезний напівструхлявілий дуб, що стояв на шляху; цей дуб, так само, як і урочище, вважали священним. Біля його підніжжя темніла купа напівзогнилого шмаття, — тут люди складали свої хвороби. В маленькому джерельці, яке струмувало поблизу, хворі обмивались і, витершись клаптем полотна, кидали його під дубом богам і духам в пожертву, сповнені віри, що таким чином позбавляться хвороб і повернуть собі здоров'я. Можна було тут побачити й інші пожертви — запліснявілі, замоклі, засипані листям мисочки, дзбанки, зерна бурштину, шматки сукна та шкурки з якимись таємничими вузлами.

Вгорі, в прогнилому дубі, темніло величезне дупло, ніби для того й створене, щоб стати бортю для диких бджіл. Але від дерева несло вологістю, і тому бджоли в ньому не роїлись. Дупло було порожнє і якось дивно, страхітливо зяяло

1 ... 29 30 31 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"