Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський 📚 - Українською

Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прадавня легенда" автора Юзеф Ігнацій Крашевський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 109
Перейти на сторінку:
їли хліб під моїм дахом, — сказав він, — я не бажаю вам зла… Отож ідіть звідси, ідіть геть і скажіть князеві, що віче все одно збереться, хоч би й мене не було вже на світі.

Тільки-но він промовив ці слова, як смерд гаркнув на своїх, і вони цілою юрбою кинулись на безстрашного діда. Лише тепер Віш вихопив з-під поли меча. З-за плотів, тинів, стін будівель з вигуками посхоплювались усі його люди — сини, челядь, — напнули луки й замахнулись пращами. Але Віш помахом руки зупинив їх.

Воїни князя, злякавшись несподіваної появи оборонців, відсахнулись назад.

— Будемо захищатись! — вигукнув старий. — Ідіть звідси геть, якщо не хочете, щоб пролилася тут кров… А тобі, — сказав він, гнівно звертаючись дсг смерда, — невже тобі до лиця нападати на своїх і служити чужим?.. Ти — підлий раб!

Обличчя смерда побагровіло, він стрепенувся й почав вичитувати своїх, що стояли віддалік.

— Бий і мордуй! — скомандував.

І полетіли з обох боків стріли. Хлопці Віша, яким уже хотілося вхопитися за барки з нападниками, рвалися до воріт, на які по той бік огорожі смерд насідав зі своїми. Старий Віш опинився всередині між двома загонами і не міг звідти вибратись. Під натиском людей пліт і ворота затріщали, аж полетіли друзки.

Старший син господаря, Людек, захищаючи від ударів батька, рубонув смерда по голові і, зім'явши йому шолом, закривавив лоба, та майже водночас спис, який тримав у руці князів слуга, встромився старому Вішеві у груди… Сорочка його побагровіла від крові, яка забила із рани ключем. Старий тремтячою рукою вхопився за списа, що стирчав у його тілі, зламав його, але залізний наконечник і шматок дерева залишилися в рані. Віш захитався, упав синові на руки і, застогнавши, помер.

Побачивши труп старого Віша, всі, хто був живий, з люттю кинулись на вояків з городища. Зав'язався бій, — не стріляли з луків і пращ, а кусалися, орудували кулаками, хапали один одного за барки й валили додолу. З тилу на поле бою вдерлися ті, що мали оточити подвір'я, і, несподівано напавши, викликали замішання серед оборонців оселі Віша. Тривога тривала якусь мить; на нападаючих кинулись з'єднаними лавами ті, що були в подвір'ї; а інші, запекло б'ючись кожен на своєму місці, витісняли крок за кроком смердових людей. Мертве закривавлене тіло старого Віша, що лежало на землі, ще більше посилювало бойовий запал оборонців. Сили з обох сторін були майже однакові… За старого, який загинув, було вбито кількох смердових вояків, а сам смерд мусив відійти, бо був поранений і кров йому заюшила очі; почав кричати своїм, щоб вони відступили. Ті з вояків князя, що залишилися живими, відійшли від воріт і, юрмлячись біля свого старшого, почали відступати до річки. Люди Віша не переслідували їх; вони залишились біля двору, який обороняли, і лише шпигали їх лайками та криками. Для обох сторін ця сутичка таки далася взнаки.

З берега долинали голоси і гамір, на який від воріт відповідали:

— Сучі сини! Невольники! Раби!

— Гадюки! Змії!..

Подібними словами вони довго ще перекидались між собою; з Бітового двору погрожували кулаками, з-над берега — здіймаючи вгору дротики…

— Ану підійдіть-но сюди! — кричали одні.

— Ану тільки-но посмійте! — відповіли другі.

Тим часом у кущах, на березі річки, смердові обмивали й перев'язували голову; а сини підняли тіло батька й понесли його в хату, щоб покласти на засланому ложі… Несли і плакали, голосно кричали…

Ніхто й не думає знову починати бою. Поволі стихали голоси. Видно було, що смерд відійде зі своїми й не захоче більш нападати. І справді, йому здалось достатнім і те, що загинув винуватець, бо ні сам він, ні його люди не хотіли ризикувати життям: не почували себе надто сильними. Проте разом з кіньми вони отаборилися недалеко від воріт; погрожували аж до самого вечора. Довелося з двору виставити сторожу, щоб уночі, бува, не напали несподівано, — боялися їхньої підступності. Коли зовсім стемніло, біля річки так стало тихо, ніби всі вимерли.

Хлопчак на животі поповз у кущі, але не скоро вислідив, що вояцтво князя, скориставшися з темряви, перебралось убрід через річку і другим берегом потяглося назад до городища. Була виставлена варта, і всі тепер могли спокійно відпочивати. Дорого заплачено за цей відпочинок!

У світлиці на засланім ложі лежало мертве тіло Віша; він так і тримався стиснутою рукою за зламане ратище, яке стирчало в нього з грудей, залитих згуслою, почорнілою кров'ю. На поді горіли скіпки; обидва сини сиділи біля померлого й плакали. Нікому було навіть і про похорон подумати, бо всі жінки ховались іще в лісі. Сповістити їх побіг Самбор і прокричав умовлений сигнал, але поки вони відповіли на його голос, поки всі зібралися, — дружина Віша, його дочки, молодші сини, слуги й онуки, — перевалило за північ.

Відчинилися двері, і процесія сп'янілих від розпачу жінок увірвалась у хату і кинулась до мерця. Тут усі, попадавши на землю, почали качатись. Вогонь на камінному черені вже був пригас, та от підкинуто кілька лучинок, і в їх сяйві це видовище постало таким страшним і болючим, що й ті, хто вже плакав цілісінький день, гірко заридали.

У подвір'ї вили собаки, в шопах тривожно ревла худоба, іржали коні. Нарешті Дзіва підвелася з землі. Слідом за нею рушила стара Яга; долі залишилися тільки плакальниці, що все голосили й співали пісень. Мати й дочка стали споряджати небіжчика до могили.

Цвинтар і попелище були далеченько від двору — на піщаній галявинці в лісі. Отож челядники пішли готувати для вогнища дерево, збирати каміння для гробниці, бо не годилося довго тримати тіло неспаленим, — хай дух швидше летить до своїх батьків і братів.

І ця ніч пройшла без сну, у сльозах… Перед ранком старий Віш уже сидів на лаві, підпертий так, щоб здавалось, ніби він ще живий. На небіжчика одягли найкоштовніший одяг, до пояса причепили найкращу зброю; на голові в нього красувалася шапка з китицею; за плечима стирчали праща, лук, камінна прабатьківська сокира і долото з кременю.

Сивий кінь, на якому старий востаннє подорожував, стояв тут же: мав бути спаленим на вогнищі разом зі своїм господарем…

Біля ніг небіжчика, на землі, сиділа, низько опустивши голову, Яга, вбрана в найкращу свою сукню; на шиї — шнури бурштинового намиста, на руках — блискучі обручки; сиділа і тихо стогнала…

А далі жалібниці з розпатланим волоссям сплескували в долоні, дряпали собі обличчя й груди і співали скорботних пісень… За ними, спершись

1 ... 27 28 29 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"