Читати книгу - "Печатка янгола, Ненсі Х'юстон"

Проходять вулицею Малера. Вулицею Фран-Буржуа. Усією вулицею Тюрен. Вулицею Беранже. Вандомським пасажем, що веде до площі Республіки. Біля підніжжя статуї[40] вони купують смажені каштани, повертають на вулицю Храмового передмістя і йдуть до каналу Святого Мартина. Сідають на лавці біля води і ласують гарячими каштанами. Шкурки кидають качкам, що, втім, не вшановують їх навіть поглядом.

Еміль сидить у візку напоготові, закутаний від холоду — його чорні оченята блимають крізь шарфи й вовняні ковдрочки пастельних тонів.

Заффі відчуває, що прийшла слушна мить. І вона розповідає Андрашові те, що мусить розповісти.

Починає з найнесподіванішого — а саме з плюшевої лапки.

— Це татів подарунок... Коли я була зовсім маленька. Два чи три рочки. Тепер лишилася тільки лапка...

Тато — молодик зі жвавими зеленими очима — нахиляється, щоби поцілувати донечку, ховаючи щось за спиною; а вона стрибає навколо нього від нетерплячки, адже просила принести їй з центру міста песика; та коли вона позаду тата, пакунок опиняється попереду, а як попереду вона — пакунок позаду. «Дай! — кричить вона. — Дай!» — її голос пронизливий, вона верещить, тато ж бо на одне вухо (ліве) глухий — за столом вона зазвичай звертається до нього з правого боку, але зараз вони кружляють надто швидко, неможливо завжди бути з потрібного боку. «Дай!» Чує він чи не чує? Ніколи не можна бути впевненим, що Vati чує тебе, тож Заффі стрибає і бігає, вона вся червона, скоро вибухне від нетерплячки. «Дай!» «Еге! Треба казати “будь ласка”!» «Будь ласка, будь ласка, будь ласка!» «Будь ласка, любий таточку!» «Будь ласка, любий таточку!» «Будь ласка, любий, прегарний мій таточку!» — і нарешті він дозволяє їй вирвати зі своїх рук подарунок, розірвати жадібними пальчиками шовковий папір. «О!»

Жахливе розчарування: це ж іграшка, підробка! Вона мала б здогадатися, звісно, але у два роки вона ще не знає, що справжнього песика в папір не загорнеш... І вона піднімає на тата повні докору очі. «Це ж навіть ліпше за справжнього пса! — запевняє він. — Він ніколи не захворіє!»

— Бачиш, — каже вона Андрашеві, — тепер я вибачаю його. Я так пишаюся ним... Він уміє лікувати усіх тварин... Сусіди приходять до нас зі своїми песиками, котиками, канарками... і йдуть щасливі! Хіба що тваринка надто стара чи надто хвора, тоді вони просять про укол. І все одно потім вони щасливі, бо тато, коли робить укол, такий незворушний, він каже їм, що тваринка не страждатиме... Вони йому дякують, платять і відводять тваринку додому, щоб поховати.

Тривала пауза.

Андраш не каже нічого... нічого... нічого...

Каналом поволі сунуть баржі, їхні труби часом майже торкаються пішохідних мостів у формі перевернутої літери V. Еміль у захваті від цього видовища. Він тихо, ніби про себе, вигукує коротко «О!».

Цієї миті набережною навпроти крокує Мішель, у якої Заффі мешкала на початку вагітності. Мішель вийшла зі шпиталю Святого Людовика, де їм повідомили, що її наймолодше дитя (хлопчик, а не дівчинка, чию кімнату займала Заффі) має ниркову недостатність. Мішель іде, понуривши голову, заглиблена у свій біль, як і Заффі, не в силах відвести погляду від сірої маси свого минулого — однак жінки одна одну не помічають. Подібні речі трапляються нерідко. Можна дивуватися випадковим зустрічам і нечуваним збігам: «Господи, який же цей світ тісний!» — щоразу хтось зауважує... та насправді в житті набагато більше зустрічей, що не відбулися, майже зустрічей і майже збігів.

— А потім, — продовжує Заффі, — після війни... як тобі сказати б... Через Будапешт, однак... ти не можеш знати.

Після чергової тривалої паузи, вона ще глухішим голосом веде далі:

— Страх ми п’ємо. Смерть ми їмо. Ми вдихаємо... як це правильно буде... Blei... свинець. Усе таке важке! Тиша здушує нас. Удома всі мовчать. Mutti померла. Діти голодні. Усі голодні. Мешкаємо в підвалі власного дому, а нагорі французи. Як це збагнути? Малі не розуміють. Чому живуть у підвалі свого ж будинку. Чому вода аж до кісточок. Чому немає ні ліків, ні одягу, ні харчів. Чому мама пішла. Чому «шоломи» на вулиці знущаються з Vati, штовхають його, плюють у нього жувальною гумкою. Ніхто нічого не каже. Фрау Зільбер розтуляє вуста, тільки щоб віддавати накази чи проказувати молитви. Тиск... schrecklich, жахливий... Андраше, ти розумієш?

Андраш втягує руку Заффі до кишені свого пальто, щоби зігріти її. Він пестить її своїм лівим пальцем, не відповідаючи.

— І ще... оскільки їсти ні́чого, людям нічим годувати своїх тварин, і вони ведуть їх до нас. До мого тата... Стоять у черзі, кожен зі своїм вихованцем, якого привів на смерть — у клітці, в кошику чи на руках, а вони ж навіть не хворі, ці бідолашні тварини! Просто голодні, як ми! Мені дев’ять років, і я бачу, як усі зі сльозами несуть собак, котиків і хом’ячків... І залишають їх нам. Не хочуть забирати додому. І так забагато мертвих. Тому щовечора тато ховає їх у садочку за нашим будинком. Лопатою копає ями на галявині, вкладає туди тваринок і засипає їх. Мовчки. І ніколи нічого про це не каже. Ніколи. Він надто втомлений. Але я... не можу...

Заффі стримує тремтіння. Не дає голосу злетіти до високих істеричних нот.

— А я не можу залишати їх так! Тому ввечері... я співаю для тваринок, яких поховав тато. Одного разу... було це в серпні, сонце сідало... був один здоровенний пес, тато вколов йому ціанід... і він носився садком... у різні боки... з... знаєш... з піною на морді... Нарешті впав і дуже важко дихав...

І знову Заффі змушена стримувати себе.

— А я, щоби допомогти йому відійти, співала дитячу пісеньку, якою нас заспокоювала мама під час нальотів... Послухай...

Вона співає тихо, однак мимохіть голос її зривається, на очі набігають сльози, вона змахує їх нетерпляче рукою і продовжує спів. Андраш мусить збагнути, інакше їм не поминути цього повороту.

— Guten Abend, Gute Nacht, Mit Rosen bedacht, Mit Nelken besteckt, schlüpf unter die Deck. Morgen früh, wenn Gott will, wirst du wieder geweckt...[41]

Вона з відразою замовкає.

— Андраше, ти розумієш?

Він розуміє. Ще й як розуміє. Ця колискова Брамса втілює все, що він так ненавидить у німцях — побожну претензійність і покору. Та він німує. Не каже «так», не хитає головою. Уже не пестить пальцем руку німкені в своїй кишені.

— Це означає (вона вагається, підбираючи слова): «Доброго вечора... добраніч... вкрита трояндами і... не знаю, інша якась квітка... прослизай... під ковдру... завтра вранці (вона