Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Герострати, Емма Іванівна Андіївська 📚 - Українською

Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

410
0
30.03.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Герострати" автора Емма Іванівна Андіївська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 159
Перейти на сторінку:
Його силу я колись мав нагоду випробувати на собі. Він ледве на зламав мені хребта. І за що, питаєтеся? За дурничку! За одну бридку мерзенну повію, яка не варта й згадки. За ніщо! За суцільне ніщо! Ні, я вам кажу, Дом розпусник і вбивця. Мої твердження не безпідставні, вірте мені! Я дещо знаю. Я його бачив колись у такому товаристві і в такому місці, яке не кожний розпусник зважився б відвідувати. Після розваг цієї публіки поліцаї на ранок виловлювали з каналу пошматовані трупи молодих жінок і юнаків, аж поки зловили кількох проводирів, а я на власні очі бачив серед них Дома.

– Дивись, дивись но! Ти бачив там Дома! А дозволь запитати, що ти сам там робив? Що ти там огинався, ти чомусь Не вважаєш за злочин признатися?

– Я інша справа. Я потрапив туди лише раз, і то цілком Випадково. Мене затяг туди Борис.

– Не бреши, я теж знаю дещо про цю справу!

– Ну, ну! Не юродствуй так дуже перед нашим свіжим Знайомим, а то він і справді повірить!

Ціма царським рухом показав на мене і підбадьорююче поляпав мене по плечу.

– Він мусить юродствувати, він же органічно не терпить, коли в його присутності хвалять когось іншого, а не його! Він навіть Бориса причепив, – захвилювався віольончеліст, якого, як мені здалося, чомусь допекли слова студента медицини, ніби вони для віольончеліста містили додаткове значення, якого я не спромігся вичути.

– Ат, все це дурниці! – заявив Ціма, і в мене склалося враження, наче він відіпхнув віольончеліста набік і затирає розмову між словами, яка зрозуміла тільки їм трьом.

– Дурниці і ще раз дурниці. Щодо Дома ти трохи занадто перегинаєш палицю. Звідкіля ти насамперед доп’яв, ніби Дом атлетичної будови? Що з твоїм зором? Таж Дом худорлявий і уявити його розпутником більше ніж смішно! Дом аскет, і якщо він і обертався в якомусь підозрілому товаристві, – кожному може таке трапитися, і це ще нічого не говорить, – то напевно він ходив витягати когось із халепи.

– Дам убивця, – наполягав студент медицини. – Він такий аскет, як я Клеопарта. Я знаю, що він убивав, хоч, правдоподібно, тут я ладен погодитися, убивав і не власноручно, та й це теж не дуже певне. Дом хитрий і жорстокий. Він скрізь загрібає жар чужими руками, тільки мене за носа не водитимеш. На його сумлінні лежить самогубство одного студента з останнього курсу нашого факультету. Цього студента я добре знав, і мені відомо: в його смерті завинив Дом.

– Чекай, не захоплюйся, – вломився раптом у розмову Козютко-Млодютко, – я не менше тебе знаю того студента. Він і самогубство! Та його ніякими тортурами не спонукали б накласти на себе руки! Його смерть – нещасний випадок чи ліпше – наслідок його ж власної глупоти. Який чорт велів вам пхатися на ту башту без риштовання? Рекламувати відважність? Ну і масш. Взагалі, покійник, між нами казавши, звікував порядною сволотою і вміщав у собі найрізноманітніші комплекси, завершені манією величности. Наскільки я пригадую, справді – дуже дошкульне і неприємне сотворіння. Та й обставини його смерти досить таки темні. Зрештою, тобі де відоме краще, ніж будь-кому, бож тебе носило разом з ним ^ ту башту! Безперечно, твоє щастя, що ти не виявився настільки п’яним, аби знепритомніти, заки поліція, викликана роззявами, на що ви, правдоподібно, й розраховували, встигла вас чи, вірніше вже тільки тебе, зняти. Я добре пригадую всю ту історію й чимало інших, пов’язаних з нею подробиць, які дедалі більше набирають значення, коли я починаю пов’язувати докупи всі твої вибрики. Тоді ти частенько відзначався подібними геройствами. Зрештою, поворуши свою пам’ять: я познайомився з тобою, коли ти серед білого дня зібрав юрбу, яка збіглася оплескувати твою відвагу, коли ти пописувався перед ратушею. Пригадуєш? За тих часів ти ще не носився з думкою писати науковий чи якийсь там інший твір, що потрясе людство, перевершивши навіть Ґзи-Бзи, а обмежувався короткотривалими сенсаціями. Я як тепер бачу, а пам’ять у мене дуже точна, – ти після тієї події кілька днів носив груди колесом. Я також не забув, що про тебе кілька днів після нещастя на башті говорили і як ти поводився. Тому я ніколи не повірю, ніби той студент наклав на себе руки. Я ліпше погоджуся, що він менше вихилив, ніж ти, і відповідно більше боявся, його нерви не витримали, і він звалився, бо те, що він …

– Ти звичайно завжди ліпше всіх знаєш, як що відбувається! – нетерпляче вимовив студент медицини. – Проте я тобі кажу, його випадок – самогубство. Розумієш, самогубство! Зрештою, кому з нас краще відоме: тобі, який черпає свої відомості з десятих рук, чи мені, який стояв поруч, коли Це сталося?

Я обережно забрав ребра з гурту і вивернувся набік, так і не встановивши, у кого смерділи ноги, аж мене починало нудити: у студента медицини, у Ґзи-Бзи чи Козютка-Млодютка. Я мусів негайно іти. Мій час обмежував мене, і тому добре було б ще сьогодні розшукати адресу, куди навідувався мій Відвідувач. Крім того, дома чекала дружина, і повертатися Надто пізно не випадало. Та Ціма встиг перехопити мої спроби висмикнутися з гурту.

– Ви куди?

– Мені треба …

– Ви належите тепер до нашого товариства, і я вас ні за що в світі не відпущу. Бійтеся Бога, куди вам поспішати?

– У мене невідкладні справи. Крім того…

– Забудьте. Ви з нами – і кінець. Я вас ні за що не відпущу.

Він мене справді не відпустить, подумав я, зауваживши, що він ніби аж боїться, аби я не зник, і міцніше тримає мене під руку, яку я ніяк не здолаю звільнити. Якби не слабість, від якої я не зовсім певно тримався на ногах, мені напевно пощастило б струсити його.

– Не вигадуйте, – сказав Ціма, і його слова подіяли на мене, ніби я потрапив у руки невидимих велетенських повитух, які щораз тісніше сповивають мене, аж мені дедалі важче стає узгіднювати думки, бо їх так багато, що тіло не знає, якої слухатися, а тому мені й бракує духу наполегливіше заявити, мовляв, я таки мушу йти, оскільки мене цікавить не їх товариство, а мій відвідувач, зрештою, пощо я їм, адже я почував себе настільки кволим, що ладен упасти за першим-ліпшим безлюдним рогом, аби мене тільки не бачили, не чіпали, а найголовніше – не говорили до мене. Бо від того, що вони говорять, у мене болить шкіра, а мені б тільки спокою.

Звичайно, я занадто піддався слабості,

1 ... 28 29 30 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герострати, Емма Іванівна Андіївська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"