Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

«Іноді, зворушений твоєю проникливістю, я міг бачити й твою тугу. Це не була туга через те, що ти був собакою, що, власне, було єдиним, чим ти міг бути. Це була туга від ідеального існування, яке дарувало нестерпну радість: ти тоді підстрибував і заходився вилизувати моє обличчя з відданою любов’ю й деяким острахом, боячись наштовхнутися на ненависть, ніби я був тим, хто відкрився тобі завдяки дружбі. Зараз я насправді впевнений, що це не я мав собаку. Це ти мав людину».

Але ти мав людину таку могутню, що вона могла обирати... і вона полишила тебе. Полишила з полегшенням. З полегшенням, так, адже ти вимагав — з тихим, простим і героїчним нерозумінням собаки, — щоб я був людиною. Я полишив тебе, прохаючи вибачення, і рішення моє було схвалено всією родиною: адже як міг я вирушати в подорож змін із багажем у вигляді родини, і, зокрема, собаки, пристосовуючись до нової школи, нового міста... та ще й із собакою? «Та його нема куди брати», — сказала практична Марта. «Він заважатиме всім пасажирам», — заявила теща, не усвідомлюючи, що до того вона мене виправдовувала, а діти плакали, а я не дивився ні на них, ні на тебе, Жозе. Лише ти і я знаємо, що я тебе полишив, бо ти завжди був втіленням злочину, який я так ніколи й не скоїв. Можливість скоєння гріха, яким у власних очах я таки завинив. Довго грішив, аби довго бути винуватим. І цей злочин замінив інший злочин, який мені так і не вистачило духу скоїти», — з дедалі більшою ясністю розмірковував чоловік.

«Є так багато способів бути винуватим, а також загубитися назавжди, зрадити себе, не наважуючись собі протистояти. Я вирішив ранити собаку», — подумав чоловік. «Я знав, що це буде меншим злочином і ніхто не потрапить у пекло за те, що полишив собаку, який вірить чоловікові. Я знав, що цей злочин не підлягає покаранню».

Чоловік сидів на рівнині — чоловік із холодною і здібною головою. Лише тепер, здається, почав розуміти, в усій крижаній повноті, що щойно він зробив із собакою дещо безкарне... й назавжди. Але ще не винайшли покарання для великих удаваних злочинів і глибокої зради.

Чоловікові вдалося обманути навіть Страшний суд. За цей злочин його ніхто не засуджував. Церкві так само було байдуже. «Вони всі — мої спільники, Жозе». Я мав би стукати у двері знову й знову, благаючи, аби мене було звинувачено й покарано: усі вони мали б стукати в мої двері з безжалісними обличчями. За цей злочин мене ніхто не засудить. Навіть ти, Жозе, мене не засуджував. Але вистачить і того, щоб ця могутня людина в моїй подобі просто покликала тебе — і після своїх блукань вулицями ти б кинувся облизувати мені лице з радістю і прощенням. Я б підставив тобі іншу щоку для поцілунку». Чоловік зняв окуляри, зробив подих, почепив їх знову.

Він подивився на закопану могилу. Ту, де він поховав незнайомого собаку як данину покинутому псу, прагнучи у такий спосіб нарешті платити борг, яким йому ніхто не погрожував. Цим жестом доброти чоловік прагнув покарати себе й очиститись від злочину. Як хтось подає милостиню, аби потім з’їсти торт як вибачення за те, що хтось інший не поїв хліба.

Ніби Жозе, покинутий пес, міг вимагати від нього чогось більшого за брехню; ніби він міг вимагати, аби той в останньому пориві був людиною — ніби чоловік усвідомив свій злочин — він дивився на могилу, у якій поховав свою слабкість і свої переживання.

А тепер, навіть сильніше відчуваючи себе математиком, шукав спосіб, як позбутися кари. Його не треба було втішати. Він холодно вишукував спосіб зруйнувати несправжній похорон незнайомої псюри. Врешті нахилився й урочисто, спокійно, простими рухами викопав собаку. У результаті темний собака повністю з’явився назовні, із землею на віях, із розплющеними скляними очима. У такий спосіб учитель математики назавжди відновив свій злочин. Чоловік подивився довкруж і на небо, благаючи про свідка того, що він зробив. Так, ніби цього не було досить, і він почав спускатися скелями до лона своєї родини.

Буйвіл

Що ж, таки весна. І лев лизнув гладеньку морду левиці. Дві біляві тварини. Жінка відвернулась від клітки, де лише теплий сморід нагадував про бійню, яку вона розраховувала побачити в зоопарку. Потім лев почав свавільну й виважену прогулянку, а левиця поволі розтяглася, витягнувши лапи й голову в позі сфінкса. «Але це любов, таки любов», — обурилася жінка, намагаючись порозумітися із власним гнівом, але була весна, і двоє левів були закохані. Тримаючи кулаки в кишенях пальта, вона озирнулася й побачила, що оточена клітками, ув’язнена серед замкнених кліток. Жінка пішла далі. Очима так сильно зосередилася на пошукові, що погляд іноді затуманювався, ніби уві сні, і в неї виникало враження, що приходить до тями в якійсь свіжій ямі. А от жирафа була незайманою, із нещодавно підрізаними кісками. По-дурному невинна, як щось велике, легке й безгрішне. Жінка в коричневому пальті відвела погляд, болючий, колючий. Не знайшовши — перед територією, що займала жирафа, а також перед безмовною безкрилою пташкою — не знайшовши всередині себе найгіршого осередка болю, найболючіше місце, втілення ненависті, вона вирушила до зоопарку, аби відчути біль. Але не перед жирафою, що більше нагадувала пейзаж, ніж сутність. Не перед тим м’ясом, що відволікалося на висоту і віддаленість, якими була майже зелена жирафа. Вона шукала інших тварин, прагнучи навчитися в них ненависті. Бегемот, вологий бегемот. Пухкий м’ясний рулет, кругле, мовчазне м’ясо, яке очікувало на інше пухке й мовчазне м’ясо. Ні. Була якась смиренна любов в утримуванні самого м’яса, таке солодке мучеництво в нездатності осягнути усе.

Але таки була весна і, стискаючи кулак у кишені пальта, вона б повбивала тих мавп, які літали кліткою, тих щасливих, немов трава, мавп, які м’яко перестрибували з дерева на дерево: одну мавпу з її відстороненим поглядом, сповненим любові, та іншу мавпу, яка годувалася в першої, аж прицмокуючи. Вона б повбивала їх п’ятнадцятьма кулями: жінка стисла зуби аж до болю. Оголеність мавп. Світ, який не відчував через свою оголеність