Читати книгу - "Таємна зброя"

і проковтнули їх. Це смішно, бо насправді вони добрі хлопці й живуть упевнені у тому, що те, що вони вивчають, і те, що роблять, є чимось дуже складним і глибоким. В цирку так само, Бруно, і серед нас так само. Люди думають, що деякі речі є вершиною складності, і тому аплодують акробатам — або мені. Не знаю, що вони собі уявляють: що хтось зі шкури лізе, щоб добре зіграти, чи що акробат кожного разу розриває собі сухожилля під час стрибка? У дійсності направду складним є щось зовсім інше: все те, що люди, як вони думають, можуть робити щомиті. Дивитися, наприклад, чи розуміти пса або кота. Оце є складно, дуже складно. Учора ввечері мені спало на думку подивитися на себе в оце дзеркальце, і запевняю тебе: це було достобіса важко, я мало не скочив з ліжка. Уяви: ти бачиш самого себе; лиш цього досить, щоби заціпеніти на пів години. Насправді той тип — не я, у першу мить я ясно відчув, що це не я. Я◦захопив його зненацька, мимохідь, і знав, що це не я. Відчував це, а коли щось відчуваєш… Та це як на Палм Біч: після першої хвилі на тебе накочує друга, потім ще одна… Заледве ти щось відчув, як насувається щось інше, насуваються слова… Ні, не слова, а те, що є в словах, щось липке, ота слина. І слина накочується і накриває тебе, і переконує, що той тип у дзеркалі — це ти. Звісно, як цього не помітити. Це таки я, моє волосся, мій шрам. І люди не усвідомлюють, що єдине, що вони сприймають — це слина, тому їм і здається, що це так легко — дивитися у дзеркало. Або відрізати ножем скибку хліба. Ти відрізáв ножем скибку хліба?

— Бувало, — кажу я зі сміхом.

— І ти говориш це так спокійно. А◦я не можу, Бруно. Якось увечері я пошпурив усе так далеко, що ніж мало не вийняв око японцеві, який сидів за сусіднім столом. Було то в Лос-Анджелесі, здійнялась така несусвітня буча… Коли я пояснив, мене затримали. Хоча мені здавалося, що пояснити все так просто. Тоді я познайомився з доктором Крісті. Чудовий хлопець, і це при тому, що лікарів я…

Він проводить рукою в повітрі, торкаючись його з усіх боків, наче мітячи його. Усміхається. У мене таке відчуття, що він один, зовсім один. Поряд із ним я чуюся порожнім. Якби Джонні спало на думку провести рукою крізь мене, він би розрізав мене, як масло, як дим. Либонь, саме тому він іноді так обережно торкається пальцями мого обличчя.

— Ось хліб на скатертині, — каже Джонні, дивлячись кудись у простір. — Це щось тривке, нічого й казати, чудесний колір, аромат. Щось, що не є мною, щось відмінне, щось поза мною. Та коли я його торкаюсь, коли простягаю руку і хапаю його, тоді щось змінюється, хіба ж ні? Хліб — поза мною, але я торкаюсь його пальцями, відчуваю його, відчуваю, що це всесвіт; та якщо я можу торкатись його і відчувати, тоді насправді не можна говорити, що це щось інше. Чи ти вважаєш, що можна так говорити?

— Любий мій, тисячі років купа бородатих мужів ламає голови над вирішенням цієї проблеми.

— У хлібі є щось від дня, — шепоче Джонні, затуливши обличчя. — А◦я смію його торкатись, розрізати навпіл, запихати до рота. І нічого не станеться, я вже знаю, і це жахливо. Ти розумієш, наскільки це жахливо, що нічого не станеться? Ріжеш хліб, встромляєш у нього ножа, а все йде, як йшло раніше. Я◦цього не збагну, Бруно.

Мене починає турбувати вираз обличчя Джонні, його збудження. Щоразу важче змусити його говорити про джаз, про його спогади, про плани, повертати його до реальності. (До реальності — заледве я це написав, як мені стало гидко. Джонні має рацію: це не може бути реальністю, бути джазовим критиком не може бути реальністю, це неможливо, бо тоді є хтось, хто нас розігрує. Та водночас Джонні не може ось так плисти за течією, бо ми всі врешті-решт збожеволіємо).

Тепер він спить, чи принаймні заплющив очі і вдає, що спить. Я◦знову усвідомлюю, як важко збагнути, що він зараз робить, якою є сутність Джонні. Чи спить він, чи удає, що спить, чи думає, що спить. Ти значно більше поза ним, ніж поза будь-яким іншим приятелем. Ніхто не може бути простішим, звичайнішим, прив’язанішим до обставин злиденного життя; на позір — приступним зусібіч. Нічим не особливим — на позір. Будь-хто може бути таким, як Джонні — якщо тільки погодиться бути хворим, зіпсутим, безвольним бідолахою, однак повним поезії й таланту. На позір. Я, хто все життя захоплювався геніями: Айнштайнами, Пікассо, всіма тими святцями, які кожен може укласти в одну мить (Ганді, Чаплін, Стравінський тощо), готовий, як і будь-хто, визнати, що ці унікуми витають в небесах і що з ними не треба нічому дивуватись. Вони інші, як не крути. Натомість Джонніна інакшість загадкова і дратує своєю таємничістю, бо для неї нема пояснення. Джонні не геній, він нічого не відкрив, він грає джаз, як тисячí чорних і білих, і хоча робить це краще за всіх них, треба визнати, що це трохи залежить від смаків публіки, від моди, від часу загалом. Панасьє, наприклад, вважає, що Джонні відверто нікудишній, і хоча, на нашу думку, відверто нікудишнім є Панасьє, у кожному разі питання дискусійне. Усе це доводить, що в Джонні немає нічого особливого, та заледве про те подумавши, я запитую себе: чи справді в Джонні немає чогось особливого (про що сам не відає)? Він, мабуть, реготав би до нестями, якби йому про це сказали. Я◦досить добре знаю, що він думає про такі речі, як їх переживає. Я◦кажу «як переживає», бо Джонні… Але не стану в це заглиблюватись — тільки хотів пояснити самому собі, що тій відстані, яка розділяє Джонні і нас, немає пояснення, її спричиняють відмінності, які не пояснити. Мені здається, він перший розплачується за наслідки цього, його це вражає не менше, ніж нас. І відразу ж хочеться сказати, що Джонні — як ангел серед людей, проте елементарна чесність змушує ковтнути ці слова, гарненько їх перефразувати і визнати, що, можливо, пояснення в тому, що Джонні — це людина серед ангелів, реальність серед ірреальностей, якими є усі ми. І, може, тому Джонні торкається пальцями мого обличчя і змушує почуватися таким нещасним, таким прозорим, таким нікчемним — з моїм міцним здоров’ям, домом, дружиною, авторитетом. Особливо з моїми авторитетом. Насамперед