Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А коли крізь вікно проступає місячне сяйво й освітлює його обличчя, бачу, що мої нічні жахіття збулися.
Це Бріґс.
Мені таки треба було тікати кудись подалі.
Бріґсу, одначе, не щастить — він не зміг заскочити мене зненацька і не сподівався, що я відбиватимуся. Він стійко тримається, але мені раптом підвертається нагода — і я б’ю кулаком йому в мордяку.
Удар змушує його хиткими кроками відступити, але поки він зводиться на рівні ноги, я б’ю ногою в черево, тоді в щелепу і насамкінець — у пах. З Бріґса аж бризки летять, поки він силкується вдихнути повітря, але я не зупиняюсь ні на мить. Він робить ще один випад, а я одним махом ножа прорізаю йому лице поздовж. Від болю Бріґс аж завиває, однак замість контратакувати розвертається й тікає геть, вистрибнувши з вікна та зникнувши у нічній темряві. Він завжди був боягузом.
Ошелешена, стою і думаю, чи варто кинутися за ним. Дуже ймовірно, що він повернеться з підмогою, а я не хочу, щоб моя нова родина…
Моє серце завмирає.
Я біжу зі своєї кімнати прямісінько на кухню. Там Йорен, він лежить у калюжі власної крові. Тож коли мчуся до нього, посковзаюся, падаю — і груди розриває зойк від вигляду його перерізаного горла і мертвих очей, які ще недавно випромінювали стільки тепла. Я стримую крик і несуся в кімнату Томаса.
Я й не знала, що серце може лементувати, поки не почула своє, стоячи біля маленького хлопчика, вбитого вві сні. Коли беру Томаса на руки, чую гул смерті. Мій відчай безмежний. Гарненьке обличчя Томаса вже синіє, а тіло так навіки і залишиться дитячим. Я розчісую пальцями його м’яке волоссячко, заколисую мого солодкого Томаса, всім серцем жадаючи, аби він лиш повернувся. Я відчайдушно шукаю в ньому нитку життя, але він уже відійшов назавжди. Мені несила його повернути, і біль від цієї втрати — нестерпна агонія.
Коли припиняю кричати, чую стогін пораненої людини. Ніжно кладу Томаса на ліжко і йду на звук у спальню батьків.
Клару прокололи кинджалом, й очевидно, не один раз. Вона лежить на підлозі: її зарізали саме тоді, коли вона бігла назустріч небезпеці — мчала, щоб захистити сина. Зараз вона хрипить і захлинається у власній крові, і я поспішаю покласти її голову собі на коліна. Мої сльози невпинно котяться.
Її очі знаходять мене:
— Томас…
Я хитаю головою, і її обличчям скочується сльоза.
— Він не страждав… — я намагаюсь хоч трішки зменшити її біль, але знаю, що це неможливо.
Клара легенько піднімає свою руку й кладе на моє обпечене зап’ястя.
Її погляд такий промовистий, що я розумію — вона знала про мої таємниці. Але, схоже, вона мені пробачає.
— Хай вони заплатять!
Я киваю, підтримуючи її голову в момент, коли життя назавжди її покидає. Коли вона врешті сповзає додолу, всередині у мене щось обривається, і горе перетікає у лють — всепоглинаючу, сліпучу лють. Я зриваюся на ноги і мчуся.
Байдуже, що я у нічній сорочці, довкола темінь і я неозброєна. Слова Клари дзвінко лунають у моїх вухах: «Хай вони заплатять!» Так, я це зроблю. Клянуся, Бріґс не відкупиться.
Може, він і вправніший за мене, але я краще знаю цей Острів і ці поля, тож, запалена ненавистю, рушаю навздогін. Навіть не думаю, що і як робити, мене веде тільки лютий інстинкт — відшукати його і знищити. Бріґс страждатиме так само, як страждали вони і я.
Якщо вірити залишеним слідам, Бріґс попрямував до узбережжя, але пустився не навпростець. Я знаю кращий шлях і перехоплю його, аби тільки він не помітив мого наближення.
Я біжу, а довкола все ніби вимерло, і коли шмигаю поміж дерев, чую лише, як гупає серце. Темрява взяла мене у свої холодні обійми і помста — моя володарка, тож буду слухняною.
Бачу крізь гілляччя Бріґса. Він біжить паралельно зі мною, і я миттю змінюю напрямок. Сходу накидаюся на нього, і ми разом валимося на землю. Нюхом чую його нестяму від того, що я тут, він силкується відштовхнути мене, намагається битися, але я лупцюю його раз і другий, знову і знову… Нестямна лють заволокла мої очі, її підсилює агонія втрати. Він забрав їхні життя і позбавив мене майбутнього, отож що мені залишається, крім цієї жаги до болю? Я ненавиджу його; я ненавиджу їх усіх. Як могли вони так вчинити? Навіщо? Навіщо він це зробив?
У цей туман жорстокості, що заволік мою свідомість, врізається чиєсь волання. Ні, скоріше вереск, виття, голосіння. Це я так кричу.
Божевілля поступово залишає мене, наче я прокидаюсь від жахливого сну, але я й досі гамселю Бріґса, осідлавши його. Він не реагує та й взагалі не рухається, і тепер його обличчя вже не впізнати. Я дивлюся на кров — його і свою, і з жахом відсмикую руки від вбитого. Уявлення не мала, що вони здатні так понівечити когось, однак без сумніву, так і є. Мене трусить, я залишаю Бріґса і сповзаю на землю.
Отакої! Я ж вбила його.
Невже я нічим не краща за батька, від якого дременула світ за очі? Я кричу від болю, і луна котиться поміж дерев.
Ледве звівшись на ноги, німа від горя, спотикаючись, прямую назад до місця, яке колись називала домом. Залишаю Бріґса там, де й прикінчила, не ховаючи, на поталу вовкам. Ідучи, ридаю за сім’єю, яка загинула через мене, і реву, аж поки не залишається ані сльозинки.
Я повинна була тікати.
Повернувшись в будинок, я спиняюся. Усе тепло місця, яке я колись так любила, кудись зникло, його серце вирвано з корінням. Стою як укопана, а нічне повітря розчісує мою наскрізь просочену кров’ю нічну сорочку, точніше — шмаття від неї.
Я хочу лягти, заснути — і більше ніколи не прокидатися. Це ж так легко, так легко!
Але тоді в думках зринає Йорен, мій любий Томас і Клара, і я усвідомлюю, що не в силах зробити цього.
Коли рию їхню могилу, вже займається день. Готую лише одну — щоб вони там спочивали усі разом, довіку обнявшись. Це дуже важко — витягнути з будинку Йорена та Клару, потім покласти в могилу, тож всюди залишаються криваві сліди. Але Томас
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острови шторму та смутку. Гадюка», після закриття браузера.