Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

Анхель Санчес залишився сам-один, і лише образ Естер Лусеро навідує його в годину післяобіднього відпочинку, спалюючи лікареві душу в нескінченній оргії. Слава лікаря поширилася на весь окіл, бо люди чують, як він тубільними мовами розмовляє із зорями.

Дурненька Марія

Дурненька Марія вірила в любов. Це перетворило її на живу легенду. На її похорон прийшли всі сусіди, навіть поліцаї та сліпий крамар, який дуже рідко залишав свою ятку. Вулиця Республіки обезлюдніла, і на знак жалоби на балконах вивісили чорні стрічки й загасили червоні ліхтарі біля будинків. У кожної людини своя історія, а в цьому кварталі вони майже завжди сумні — історії накопичених злиднів і несправедливостей, зазнаного насильства, померлих ще до народження дітей і коханців, які пішли й не повернулися; однак Марія була не такою, в ній відчувався елегантний блиск, що збуджував чужу уяву. Вона ніколи не цікавилась алкоголем і наркотиками, її не приваблювали навіть утішливі передречення, які продавали неподалік за п’ять песо ворожки й віщунки. Здавалося, їй не страшні бурі сподівань, бо її боронила шляхетність вигаданої любові. Це була беззахисна на вигляд невисока жіночка з тонкими рисами й зграбними рухами, сама покірність і врівноваженість, але коли якийсь нахаба спробував здійняти на неї руку, то опинився віч-на-віч із пазуристою й ікластою звіриною, яка бризкала слиною й готова була відповісти ударом на удар, бо до цього привчило її життя. Люди навчилися не чіпати її. Інші жінки ховали синці під товстим шаром дешевого макіяжу, а вона старішала, користуючись загальною повагою, із видом такої собі королеви в лахах. Вона й гадки не мала ні про пошану, якою було оточене її ім’я, ні про легенду, яку пов’язували з нею. Марія була старою повією з душею дівчини.

В◦її споминах часто фігурували вбивча скриня й смаглявий пропахлий морем чоловік, відтак подруги відкривали для себе один по одному уривки її життя, заповнюючи прогалини власною фантазією, й урешті-решт відтворили її минуле. Певна річ, воно було не таким, як у решти тутешніх жінок. Марія походила з далекого світу, де шкіра в людей біліша, а іспанська мова більш повнозвучна, з твердими приголосними. Їй на роду було написано зробитися знатною дамою — такого висновку, судячи з її вишуканої мови й дивних звичок, дійшли інші жінки, а коли хтось і мав сумніви щодо цього, то своєю смертю вона їх розвіяла. Марія відійшла, сповнена гідності. Не хворіла на жодну відому хворобу, не виглядала переляканою й не дихала через вуха, як звичайні помираючі, а просто заявила, що втомилася від цього марудного життя, вдягла святкове вбрання, підфарбувала губи й розсунула цератові штори на вікні своєї кімнати, щоб усі мали змогу її провести.

— Мені час помирати, — таким було її єдине пояснення.

Вона вмостилася в своєму ліжку, підклавши під голову три подушки з накрохмаленими задля такої нагоди наволочками, й одним духом випила велику чашку густого шоколаду. Інші жінки тільки посміялися, та коли через чотири години її не вдалося розбудити, вони второпали, що рішення Марії було беззастережним, і кварталом поповзли чутки. Дехто поприходив просто з цікавості, але більшість людей привела щира скорбота й вони залишилися біля небіжчиці. Її подруги готували для гостей каву, вважаючи поганим тоном частувати їх алкогольними напоями, бо не варто плутати чатування біля небіжчика зі святом. Близько шостої години пополудні Марія сіпнулась, розплющила очі, обвела всіх невидющим поглядом і в ту◦ж таки мить залишила цей світ. От і все. Хтось припустив, мовляв, може, із шоколадом вона випила отруту, а в такому разі всі присутні були◦б винні, що не доправили її вчасно до лікарні, але ніхто не надав значення тим намовам.

— Коли вже Марія надумала піти, то це її право, вона◦ж бо не мала ні дітей, ні батьків, яких◦би мусила доглядати, — підсумувала домовласниця.

Чатувати біля неї у погребовій конторі не схотіли, бо її свідомо спокійна кончина стала урочистою подією на вулиці Республіки, й видавалося справедливим, щоб свої останні години, перш ніж її опустять під землю, Марія провела в тому оточенні, де жила, а не ніби якась чужинка, жалобою за якою ніхто не хоче опікуватися. Дехто висловлювався в тому сенсі, що відспівування небіжчиці в такому будинку накличе біду на її душу або на душі клієнтів, тож про всяк випадок розбили одне люстро, а його уламки розсипали навколо труни і ще принесли святої води з каплички, що в семінарії, й окропили нею кути помешкання. Тієї ночі заклад не працював, не лунали музика та сміх, але й плач також. Труну поставили на стіл у вітальні, сусіди позичили стільці, й гості сиділи на них, попиваючи каву та пошепки розмовляючи. Посеред кімнати в труні лежала Марія з головою на пласкій подушечці, зі схрещеними руками та фотографією свого померлого сина на грудях. Упродовж ночі колір її шкіри змінювався й зрештою зробився темним, мов шоколад.

Історію Марії я взнала за ті кілька довгих годин, поки ми чатували біля неї. Її подруги розповіли, що народилася вона за часів першої війни в одній з провінцій на півдні континенту, де серед року з дерев облітає листя й холод проймає до кісток. Вона була дочкою зарозумілих іспанських емігрантів. Коли оглядали її кімнату, в коробці з-під печива знайшли зім’яті пожовклі папери і серед них свідоцтво про народження, фотографії й листи. Її батько був землевласником, а матір, судячи з побляклої від часу газетної вирізки, до заміжжя була піаністкою. В◦дванадцять років Марія неуважно переходила через залізничний переїзд, і її штовхнув товарний потяг. Дитину знайшли між рейками без видимих ушкоджень, вона мала лише кілька подряпин і загубила капелюшок. Однак невдовзі всі могли пересвідчитися, що удар ввів дівчинку в стан наївності, з якого та вже ніколи не змогла вийти. Вона забула навіть елементарні речі, які вивчала в школі до нещасного випадку, заледве пам’ятала деякі уроки гри на піаніно й навички шиття, а коли до неї зверталися, мала відчужений вид. Єдиним, чого Марія не забула, були правила доброго тону, яких вона дотримувалася до останнього дня життя.

Удар паротяга зробив Марію