Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

На мальовидлі — з тих, знайдених у халупі, Мишко набазграв її — з сигарою в беззубому роті і недоладним червоним бантом. Стару курву в тютюновому димі.

Він не грав у футбол

— Хочете, я скажу, про що ви балакали?

— З ким?

— А з тим он.

Я знизав плечима.

— Про футбол. Я вгадала?

Я кивнув.

Невелика таємниця, до того ж жінка могла чути нашу розмову — радше за все, так воно й було.

Вона сиділа на лаві в плетеній рожевій шапочці, вицвіло-рожевуватій куртці й дещо зашироких темних штанах із секондгенду, схожих на шаровари. Крізь гілля дерев сонце світило на її лице, майже вільне від зморшок, з підмальованими очима і губами. Жінка здавалася молодшою, ніж була.

Такі, як ця, жінки ходять парком, тримаючи перед собою тоненькі книжечки, і придивляються до перехожих у намаганні як не з одним, то з другим завʼязати розмову. Втомившись, вмощуються на лаві з високою закрученою спинкою, розкладаючи посередині брошурки з кольоровими обкладинками, під якими написано про вічне, а вічне — воно не старіє.

— Скільки вам років?

Я сказав.

— Я так і подумала, — жінка кивнула.

У виразі, з яким вона промовила це, я прочитав задоволення: так насолоджуються власною проникливістю, а ще дужче її стороннім підтвердженням.

Проте це була лише увертюра.

— А знаєте, скільки йому?

Я запитально звів брови, даючи взнаки, що мені це не відомо.

— Скільки б ви дали?

Я мимоволі озирнувся. Чоловік, з яким ми оце розмовляли, повільно віддалявся однією з тих доріжок, що відгалужуються від центральної алеї щодалі в глиб парку, де раптом мовби розчиняються. Навіть зараз, коли ще не вкрилися листям, дерева й кущі ховали прохід, яким користуються переважно мешканці будинків, що підступають впритул до парку.

Перспектива робила чоловіка нижчим і крихкішим у нікчемному намаганні звести нанівець упертість, що жила в ньому і була сумішшю життєствердності й потамованого відчаю. Стояло одне з тих ранньовесняних пообідь, коли осяяна сонцем природа недовірливо нишкне: сьогодні тепло, а завтра — мороз і сніг.

Чоловік ступав здоровою ногою, коли ж належало робити крок правою, переносив вагу тіла на ціпок. При цьому він на якусь мить зупинявся, ніби змагаючись із зустрічним вітром, якого, однак, не було.

Того чоловіка я взагалі вперше побачив, спонтанно завернувши сюди, на острівець природи, що прокидалася з зимового сну. Зазвичай я користуюся тротуаром уздовж автомобільної траси й на зебрі переходжу на протилежний бік, залишаючи парк праворуч.

— Ви дали б йому більше, ніж мені, еге ж?

Я дав би йому не менше, це вже напевне.

— А мені, якщо хочете знати, сімдесят, — жінка струснула головою в плетеній шапочці. То було плетиво ручної роботи — либонь, її власної.

Вона, безумовно, заслуговувала на комплімент, але я вирішив промовчати.

— Йому сорок пʼять.

Жінка витримала паузу, спостерігаючи, яке враження справлять на мене її слова.

— Йому сорок пʼять, — повторила вона.

— Ви помилилися, — мʼяко і дещо розгублено заперечив я.

За спілкуванням я мав змогу роздивитися чоловіка — достатньо, щоб скласти уявлення про вік. Я міг схибити на рік-два, однак не на три десятиліття. Ми наче вели мову про двох різних людей.

— Він розповідав вам, що був футболістом, а травма ноги примусила його покинути футбол, еге ж?

Якраз цим почалася наша розмова. З розщіпненої синтепонової куртки, засмальцьованої від тривалого носіння, а на рукавах зшураної до дірок, випинався легкий джемпер у кольорах місцевого спортивного клубу, нагадуючи про часи, як чоловік грав у футбол. Темно-сині спортивні штани з колись білими лампасами і новісінькі, скроєні під відомих виробників кросівки довершували вбрання.

Його підсікли за якийсь десяток метрів від воріт суперника, змарнувавши тим його шанс. Чи знаю я це відчуття, коли забиваєш гол, запитав він мене, стривожено шукаючи в моїх очах розуміння. Вболівальники на трибунах шаленіють, а товариші по команді, щасливі і мокрі від поту, стискають тебе в обіймах?

Таке неважко уявити. Подібними картинками заповнений медійний простір — від національних новин до щедро ілюстрованих спортивних часописів. Здавалося б, усі на один копил, такі миті завше випромінюють щось особливе, неповторне, піднесене і беззахисно зворушливе.

— Він щодня приходить сюди і не йде, поки комусь не розповість, а сам ледве ноги переставляє. Краще подбав би про своє здоровʼя, хоча яке там воно в нього, — жінка на мить замовкла, а тоді продовжила: — На сьогодні він свою програму виконав. Завтра знову прийде, от побачите.

Авжеж, нелегко змиритися, коли ти чомусь віддав усього себе, найкращі роки життя. І хоча спогади — все, що залишилося, вони тримають надійніше за ціпок.

З того, як пристрасно чоловік розповідав, я не мав сумніву, що футбол був його стихією. Його тіло почало тремтіти, він якось увесь подався вперед, наче лаштувався повести невидимий мʼяч, а очі від хвилювання заблищали. На долю секунди ми наче опинилися у вирі футбольної гри.

Його нога до ладу так і не зрослася. Не знаю, як повівся би я, якби через травму чи з якихось інших не залежних від мене причин мені зненацька довелося розпрощатися з тим, що становило сенс мого існування. Годі уявити що-небудь дошкульніше.

— Він бреше.

Безапеляційність співрозмовниці різонула мене.

— Такого не може бути! — я не стримав обурення.

Хто так довіряється, не може брехати. Я ще раз згадав блиск в очах і те, як тремтіло, коли він говорив, його по-старечому дряхле тіло. І хоч я вигукнув у спонтанному пориві, та ладний був, якщо треба, заперечити вдруге і втретє.

Чоловік знав про футбол буквально все, біографії визначних гравців — зірок, про яких навіть ті, хто ніколи не цікавилися футболом, чули бодай краєм вуха; від самого лише називання їхніх імен перехоплює подих. Він перелічував їхні ігри та голи, а обставини, за яких їх було забито, змальовував із достеменністю безпосереднього учасника. Він мав світлу, виразну, промовисту памʼять. Володіючи подробицями гри, переваги і промахи аналізував зі знанням, підвладним лише відданому своєму ремеслу профі. Вже на другому реченні я опинився в полоні оживленого ним фантастичного світу, який колись був трохи й моїм. Чимало всього можна навчитися, одначе таке, я переконаний, — вроджене. Воно мусить міститися в людині, бути закладене в ній і звідти, зсередини, з невідомих нам глибин рухати