Читати книгу - "Не гальмуючи. В полюванні на тебе, Єва Райн"

В клубі ставало все шумніше і багатолюдніше, та Ніка звикла зосереджуватись і працювати в екстримальних умовах. А зараз, за столиком з Ріком і Агнесою, вона навіть змогла трохи відволіктись за дружньою розмовою і смачним коктейлем.

Звісно, не відразу. Спочатку, новина про те, що Рік – судмедексперт і патологоанатом накрила її, мов океанічною холодною хвилею. 

– Залишу вас. – Нессі, здається, зрозуміла, що зараз будуть надто нудні розмови про роботу, і пішла на танцпол. 

– Не чекала? – Рік мило посміхнувся своєю “фірмовою” усмішкою. Тепер Ніка задумалась, як йому вдається бути таким милим і привітним, при такій професії?  А ще прокочила думка, що в цій ролі було легше уявити Еда. 

– Абсолютно! – щиро усміхнулась у відповідь. – Але я рада. Особливо зараз, коли мені потрібна твоя допомога. 

– Ти ж знаєш, я завжди за. 

– Так… Але чи не зашкодить це твоїй роботі? 

– А має? 

– Вел… Тобто Валерій Сенченко, він тепер керує розслідуванням і має на мене зуб. 

– А, он ти про що. Я вже з ним спілкувався. По-перше, я тут всього на півроку, далі повертаюсь в столицю. По-друге: йому не обов'язково знати про нашу співпрацю. І по-третє: мені глибоко начхати на нього, навіть якщо він і дізнається. 

– Приємно поговорити з однодумцями! – в товаристві Ріка Ніка почувала себе комфортно. А ще – він дуже нагадував Еда тепер, коли вона знала, що вони брати. Зовні і за характером вони були страшенно не схожі. Але все-одно, щось невловимо спільне в братів було. 

– Рік, ти знаєш, що я займаюсь розслідуванням справи серійника, що вбиває дівчат на території Вовків? 

– Так. Вовки все знають. -- загадково усміхнувся. 

– Ти оглядав всі тіла?

– Так, в мене є звіти. Я перевівся сюди незадовго до першого вбивства. Що тебе цікавить? 

– Я не знаю, чи важливо це, поки – то лише малесенька прозора ниточка. Але… перманен… ой, вибач, брівки, очі, дівчат. Макіяж. Вони були… нафарбовані, чи створені за допомогою татуажу?

– Цікаве питання. Я не розбираюсь в таких речах. Скажу тільки, що в останньої були якось дивно підпухлі повіки. При розтині і огляді я причини цьому не знайшов. Ал в інших я не памятаю. Брови, як брови. Виразні, доглянуті. Зараз вони майже у всіх однакові. 

– Повіки кажеш? Це воно! Здається, це воно! – Ніка ледь бокал не розбила, ставлячи його на стіл. 

– Поясниш,чому радієш? 

– В тебе є фото дівчат? Архів якийсь? 

– Звісно. Я можу зробити копію для тебе. 

– Було б дуже круто! 

– Поділишся, що за ниточка? 

– Ми з Едом… Тобто Ед показав мені перше місце вбивства. Ми знайшли там голку для перманентного макіяжу. І я подумала, що вбивця може мати якийсь зв’язок з цим. Я перевірила, в усіх жертв нічого спільного. Абсолютно, мов вони з різних світів. Робота, навчання, різні заклади, різні райони міста. Але десь всі вони перетнулись з убивцею. І довіряли йому, бо на мотоциклі він всіх їх привозив живими. А я не знаю більше нікого, крім майстру манікюру і татуажу, хто може стати близьким другом, тим кому ти довіряєш, ледь не за перший сеанс. Тому ця божевільна ідея з мейком – все, що в мене є зараз. 

– Дуже цікаво і розумно. Але на обшуку побувало до десятка твоїх колег. І ніхто не знайшов ту голочку?

– Я не буду казати, що мої колеги нездари. Може бути, що вбивця навідувався туди вже після обшуків. Але це ще більше звужує коло до “своїх”. 

– Розумно. Дуже розумно, Ніко. Завтра вранці, я привезу тобі архів. 

– Дякую! А тепер помчу ще по справах. Дививсь за Агнесою, щоб не вкрали просто з-під носа. 

– Хай тільки хтось спробує! До зустрічі “У Вовка”! І Ніко! – Рік взяв її за рукав куртки, змушуючи зупинитись, – Будь обережна, будь ласка!