Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » За лаштунками в музеї 📚 - Українською

Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

239
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "За лаштунками в музеї" автора Кейт Аткінсон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 101
Перейти на сторінку:
вовняна спідниця з пояском, один довгий светр, одне зимове пальто, одна пара рукавиць, один шарф, один вовняний берет (у стилі тем-о-шентер). Якщо щось нашій родині вдавалося справді добре, то це вбиратися так, аби протистояти викликам стихії.

Враховуючи кількість одягу, можна припустити, що я тут надовго. А з іншого боку, є щось дивне в тому, що піжама тільки одна — може, одяг тут лише для того, щоб вразити тітоньку Бебс, а піжама видає істинний стан речей? Хтозна. Я от не знаю. І чому я тут? Це що, канікули? На канікули геть не схоже. Зі мною не лише Тедді, а й книжка «Цуценята і кошенята» від Джилліан, яку мені вручили в нечуваному й безпрецедентному акті щедрості.

Я тут уже майже тиждень. Близнята вночі, здається, навіть очей не склепляють, тільки лежать дуже-дуже тихо. Я не можу заснути, бо підозрюю, що вони чувають, а коли провалююся в дрімоту, то потім підхоплююся в жасі. Я міцно стискаю Тедді під ковдрою. Його гаряче тільце — джерело великої втіхи для мене, я відчуваю, як його кошлаті груди підіймаються і опадають із кожним подихом. А ось пухове покривало, під яким лежать Дейзі і Роуз, узагалі не ворушиться: підтвердження, що нормальних людських легенів у них немає. Я бачила, як вони дивляться на Тедді — думаю, вони замишляють недобре.

У темряві меблі виглядають зловісно. На горище набилося великих і тяжких меблів, яким узагалі не місце в дитячій спальні — арктична пустка двоспального ліжка, величезний комод на двоє дверцят і така сама тумба, у яку можна труп сховати. У темряві чорнота їхніх обрисів така густа, що в цьому вчувається натяк на антиматерію.

У іншому кутку кімнати стоїть великий чотириповерховий вікторіанській ляльковий будиночок. У ньому є картини розміром із марку і марки розміром із цятку, золочені стільці, як для королеви фей, канделябри, як кришталеві сережки, й кухонний стіл, що вгинається під гіпсовими м’ясивами і бланманже.

Цей будиночок — об’єкт великої заздрості Джилліан, яка не раз намагалася переконати близнят скласти заповіт і відписати все їй. Навряд чи вони її послухалися. Якби будиночок заповіли мені (що ще більше малоймовірно), я його не прийняла би. Було щось тривожне у його мікроскопічному водогоні (маленькі мідні краники!) і крихітних книжках у шкіряній оправі («Великі сподівання»!). Я боялася б, що перетворюся на малесеньку кучеряву дівчинку в сукенці, що днями мусить гратися у дитячій мініатюрними лялечками. Я й так цього боюся. Чи, що гірше, стану бідолашною покоївкою, яка днями чистить плитку.

Може, уночі близнята зменшать мене своєю галактичною силою, і коли тітонька Бебс зайде до кімнати вранці, то гостьове ліжко буде порожнє, а в гостьовій кімнаті лялькового будиночка (де ліжко значно краще, ніж моя розкладачка) лежатиме лялечка Рубі Леннокс із плюшевим ведмедиком розміром із амебу.

А найгірше — це сходи (і в ляльковому будиночку, і на Міртройд-роуд). Дім тітоньки Бебс і дядька Сідні нагадує мені нашу оселю Над Крамничкою — ті самі вузькі високі кімнати, той же надмір сходів — тільки на Міртройд-роуд на кожному поверсі по одній кімнаті, а щоб дістатися до спальні на горищі, треба піднятися довгими-предовгими темними сходами з несподіваними вигинами, поворотами і закамарками, де чаїться тьма Незнаного Жаху. Це вам не доброзичливі привиди Над Крамничкою: від цієї субстанції віє злом.

Мене відправляють спати першою, тож я мушу долати цей страшний шлях сама-самісінька. Це геть неправильно. Я виробила певну стратегію, аби здолати випробування. Наприклад, важливо не відривати руку від поручнів, коли піднімаєшся сходами (а в іншій руці Тедці). Якщо триматися, ніщо не шугне вниз сходами, не вимете нас до Тьми Назовні. І озиратися не можна. Навіть коли відчуваєш, як вовки дихають у спину, навіть коли чуєш, як довгі пазурі шкребуть дерев’яні сходи, не прикриті доріжкою, як закипає у них у горлі рев.

Коли ми починаємо підніматися, перед очима постають апокаліптичні образи — Тедді порвуть на клоччя, вовки перекидатимуться його кінцівками, крапаючи слиною. Смердюча брудна лапа притисне його тільце і витягне начинку. І тоді він благально погляне на мене жовтими очима...

— А це ще хто? — сипить хрипкий голос, коли ми сягаємо майданчика перед спальнею «дідуся», що ніякий мені насправді не дідусь (мої справжні дідусі вже скорилися своїй генетичній долі — одного трамвай переїхав, другий загинув під час бомбардування). Це дідусь близнят і батько Сідні, і живе він просто під нами.

— Це просто я, Рубі! — кричу я у відповідь, хоча й підозрюю, що він поняття не має, хто така «Рубі», — і піднімаюся далі. Аж ось ми й сягнули найскладнішого етапу: як лягти у ліжко.

Ми на певний час завмираємо на порозі спальні: пороги безпечні, тільки, на жаль, навіки на них лишитися не можна. Добре те, що вовки зі сходів не можуть їх перетнути (а то захопили б цілісінький дім), а погано те, що ліжко стоїть по той бік кімнати. Під розкладачкою дехто живе. Скажімо, кілька крокодилів і дракончик, але здебільшого там клубочаться істоти без назви і чіткої таксономії. Одне я знаю напевно: у всіх, хто живе під ліжком — і названих, і безіменних — гострі зуби. І вони тільки й чекають, коли беззахисні литочки спробують дістатися до ліжка.

Швидкість — єдина стратегія. На старт, Тед! Увага, Тедді! Марш! Ніжки у капцях тупцяють лінолеумом, серця калатають, а тоді ми входимо до небезпечної зони (півметра від ліжка) і заскакуємо на розкладачку, яка ледь не падає, зате ми опиняємося в безпеці. Себто ми в безпеці, якщо не випадемо з розкладачки серед ночі. Я про всяк випадок запихаю Тедді за пазуху.

Хочу додому! Хочу до Патриції. Хочу до «Передачі для малят». У цій оселі телевізора нема, тож щовечора я почуваюся обкраденою, коли розумію, що мої друзі — найбільший плямистий пес на світі, Бур’янець, Круть, Верть і Бобтейл — граються без мене. Час додому! Час додому! Рубі й Тедці кажуть па-па! Па-па! Якби ж то.

Я вирішую, що «Цуценята і кошенята» стануть моїм рятунком. Навчуся читати! Я вже давно намагаюся навчитися читати, восени я піду до школи, тож краще почати заздалегідь. Я засвоїла все, що могла, з уроків Патриції, коли вона змушувала мене гратися у школу (правду кажучи, вона не така добра вчителька, як хотіла б уважати), я знаю абетку від першої букви до останньої, від останньої до першої, але літери не тримаються купи.

Якщо я навчуся

1 ... 28 29 30 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За лаштунками в музеї», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "За лаштунками в музеї"