Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

– Так, сер. Я був тут два роки тому, коли служив у лорда Едварда Фремптона.

– А вже сьогодні, – пробурмотів його господар, – ви тут із Еркюлем Пуаро. Як швидко ви піднімаєтеся кар’єрною драбиною!

Лакей нічого не відповів на таке зауваження. А, витримавши належну паузу, натомість спитав:

– Коричневу трійку, сер? Вітерець сьогодні холодний.

– У неї на жилеті масна пляма, – заперечив Пуаро. – Слід від morceau de filet de sole à la Jeanette,[38] що потрапив туди, коли минулого вівторка я мав ланч у готелі «Ріц».

– Тієї плями більше немає, – ображено промовив слуга. – Я вивів її.

– Très bien! – сказав на це детектив. – Я задоволений вами, Жорже.

– Дякую, сер.

На певний час повисла пауза, після якої Пуаро замислено промурмотів:

– Уявімо собі, славний мій Жорже, наче ви народилися в тій же соціальній ніші, що й ваш покійний господар, лорд Едвард Фремптон, і, без власного пенні за душею, одружилися на вкрай багатій жінці, яка, однак, маючи на те всі підстави, збирається розлучитися з вами – що б ви зробили?

– Я б спробував, сер, – відповів той, – змусити її передумати.

– Мирними чи насильницькими методами?

Джордж здавався шокованим.

– З вашого дозволу, сер, – сказав він, – аристократ ніколи не дозволить собі повестися, наче вайтчепелський[39] зеленяр. Він нізащо не вчинить ницо.

– Справді, Жорже? Не знаю, не знаю. А втім, ви, напевно, маєте рацію.

У двері постукали. Слуга підійшов і обережно прочинив їх на дюйм-другий. Зачувся приглушений шум голосів, а відтак лакей повернувся до Пуаро.

– Сер, вам записка.

Детектив прочитав її. Вона виявилась від комісара, мсьє Ко.

«Незабаром розпочнеться допит графа де ля Роша. Слідчий суддя дуже просить Вас бути присутнім».

– Жорже, хутчіше – костюм. Я маю поквапитись.

А за чверть години по тому, бездоганно вбраний у коричневу трійку, Пуаро ввійшов до кабінету мсьє Каррежа. Комісар був уже там, і вони із суддею привітали новоприбулого з увічливою empressement.[40]

– Справа дещо невтішна, – пробурмотів мсьє Ко. – Схоже на те, що граф прибув у Ніццу ще за день до вбивства.

– Якщо це так, то вашу версію спростовано, – відказав Пуаро.

Слідчий прокашлявся.

– Нам не слід вірити цьому алібі без украй ретельної перевірки, – заявив він. І стукнув рукою по кнопці дзвінка на столі.

За хвилину до кабінету ввійшов високий, темноволосий чоловік – вишукано вбраний та з дещо гордовитими рисами обличчя. Граф мав настільки аристократичний вигляд, що здалося б сущою єрессю навіть пошепки згадати про те, наче його батько був нікому не відомим дрібним хліботоргівцем із Нанта – хоч саме це, власне, і відповідало дійсності. Глянувши на нього, кожен був би готовий заприсягтися, що незліченні предки Його Милості загинули на гільйотині в часи Французької революції.

– Я перед вами, панове, – пихато промовив граф. – Чи можу я запитати, з якого приводу ви бажали мене бачити?

– Прошу, сідайте, мсьє графе, – увічливо сказав слідчий суддя. – Річ у справі про смерть мадам Кеттерінґ, яку ми розслідуємо.

– Про смерть мадам Кеттерінґ? Я щось не розумію.

– Ви, здається, були… хм… знайомі з цією леді, мсьє графе?

– Звісно, що був. А до чого тут це?

Вставивши в око монокль, він окинув кабінет холодним поглядом, що найдовше затримався на Пуаро, який витріщався на нього з тим наївним, простодушним захопленням, що найбільше тішило графове марнославство. Мсьє Карреж відкинувся в кріслі й прокашлявся.

– Ви, напевно, не знаєте, мсьє графе… – він витримав паузу, – що мадам Кеттерінґ було вбито?

– Вбито? Mon Dieu, який жах!

Здивування та горе були розіграні просто чудово – власне, аж настільки майстерно, що здавалися зовсім природними.

– На перегоні між Парижем та Ліоном мадам Кеттерінґ задушили, – повів далі слідчий суддя, – а її коштовності було вкрадено.

– Це нечувано! – з почуттям вигукнув граф. – Поліція має зробити щось із цими потяговими крадіями. Настали такі часи, коли ніхто від них не вбезпечений.

– У сумочці мадам, – продовжив мсьє Карреж, – ми виявили лист від вас. Складалося таке враження, наче вона спланувала побачення з вами?

Граф стенув плечима й розвів руками.

– До чого тепер приховувати? – щирим тоном промовив він. – Усі ми світські люди. Конфіденційно, між нами кажучи, я визнаю́, що в нас був роман.

– Ви зустрілися з нею в Парижі, і звідти продовжили шлях уже вдвох – я нічого не перекручую? – поставив питання суддя.

– Таким був наш первинний план, але згодом, за бажанням мадам, його було змінено. Я мав зустрітися з нею в Єрі.

– І ви не бачилися з нею в потягу на Ліонському вокзалі ввечері чотирнадцятого?

– Аж ніяк. Уранці того дня я прибув до Ніцци, тож те, про що ви говорите, – неможливо.

– Атож, атож, – сказав мсьє Карреж. – А все ж, суто для протоколу, чи не повідомите ви слідству ваші пересування впродовж вечора та ночі чотирнадцятого?

Граф на хвильку замислився.

– Обідав я в Монте-Карло, у «Кафе де Парі». Відтак подався в «Спортинґ», де виграв кілька тисяч франків. – Він знизав плечима. – А годині о першій повернувся додому.

– Пардон, мсьє, але на чому ви повернулися додому?

– На власному двомісному автомобілі.

– Сам, без нікого?

– Сам.

– А чи могли б ви представити свідків, ладних підтвердити ваші покази?

– Ввечері, у казино, мене, поза сумнівом, бачив багато хто з друзів. А от обідав я наодинці.

– Після повернення на віллу вам відчинив слуга?

– Ні, я ввійшов, скориставшись власним ключем.

– Ага! – кинув мсьє Карреж.

І знову вдарив рукою по кнопці дзвінка на столі. Двері відчинилися, і на порозі постав посильний.

– Приведіть-но служницю Мейсон, – наказав господар кабінету.

– Слухаю, мсьє судде.

І та невдовзі ввійшла.

– Чи не будете ви такі ласкаві, мадемуазель, поглянути на цього джентльмена і сказати, якщо тільки зможете: це не він заходив до купе вашої господарки в Парижі?

Жінка довго й ретельно вдивлялася у графа, для якого ця процедура упізнавання, як здалося Пуаро, була досить таки неприємна.

– Я не зможу сказати напевно, сер, – промовила зрештою Мейсон. – Може, і він, а може, і ні. Адже я бачила його лише зі спини, тож мені складно щось стверджувати. Але радше здається, що це той джентльмен.

– Але ви цього не певні?

– Ні-і, – неохоче зізналася свідчиця, – ні-ні, я не впевнена.

– А на Керзон-стріт ви його раніше не бачили?

Служниця похитала головою.

– Мені навряд чи випала б нагода помітити когось із тамтешніх відвідувачів, хіба що вони гостювали кілька днів, – пояснила вона.

– Гаразд, тоді на