Читати книгу - "Вибрані твори"

— А от і ні! — кажу я. — Виступати я буду!

— Чудова натура для етюда, — бурмотить Сашко-художник; цю фразу я збагнула значно пізніше.

Раптом у двері вривається некрасивий, але кремезний юнак. З убогого, куцого, благенького піджака визирають червоні від морозу руки. Русявий чуб завивається задерикувато, і на вилицюватому обличчі стільки жвавості, гумору, життя... Він сипле словами, як небо сніжинками.

— Ви розумієте, Сергію Володимировичу, ми щойно де з ким говорили про міщанські смаки...

Слова вилітають з рота юнака, як кулі з кулемета.

— Індустріялізація плюс електрифікація знищать міщанство, оцей проклятий пережиток капіталізму. А от він, що порпається в античній історії, запевняє: пережитки тривкі, і вони не зникнуть. Я гадаю, що дехто сам трохи здає...

— Що-о? — грізно лунає з-за його спини.

Ми сміємося. Нам відомо, що один з нас, теж студент, збирається одружитися з дівчиною, в якої батьки мають затишну квартиру з серветочками та пиріжками. І дехто вже боїться, щоб наш товариш не набрався «міщанства»...

Сашко Копиленко продовжує торохтіти:

— Індустріялізація плюс електрифікація знищать багато міщанських пережитків і забобонів. — Він помічає пильний погляд Сергія Володимировича на своїх закоцюблих руках і додає: — Ну, хіба не пережиток буржуйські шуби, які не пропускають цілющого морозяного повітря?

Тут Папаша сердиться. Ми всі бачимо, як він червоніє, його чорні вуса починають смикатися.

— Досить, — каже він. — Досить розводить мені лівизну. Я сказав, значить так і буде... А зараз всі до залу. Чуєте, вже зібрався народ.

Дискусію про забобони скінчено. Слово Папаші — закон. Нічого не вдієш. Наш Папаша з характером. Зламати його важко. Та коли й поміркуєш, завжди розумієш, що в більшості випадків правда за ним. І тут дехто, і я в тому числі, розуміє, в чому річ. У Копиленка нема зимового пальта. Папаша ухвалив купити йому пальто. Сашко довго сперечався. Папаша переміг.

Ми йдемо до залу, де вже зібралась молодь, і все йде як по нотах. Ніде нема великої реклами, кричущих афіш, а зійшлося люду сила. Все студенти. Вони нічим не відрізняються зовні від молодих письменників... Їх єднає палка любов до літератури...

Починається чергова вечірка «Плуга». І розпочинає її Папаша, ставши своєю монументальною постаттю на сцені. Так, це його організаторський талант зібрав цих юнаків та дівчат і веде їх далі у хвилях стрімкого літературного процесу. У хвилях цих багато камінців, піску, і його міцна рука вміло відкидає їх геть... Всі знають, скільки здібних письменників допоміг виростити «Плуг».

Я, ніби сьогодні, пам'ятаю той вечір, один із багатьох вечорів «Плугу» — «типовий вечір», стенограма якого в майстерному переказі Остапа Вишні опублікована в першому альманасі «Плуг». Остап Вишня писав, а Сашко Довженко малював шаржі. Ми ще не знали тоді, що це таке, але бачили збоку веселу пару, Вишню й Довженка. Час від часу до них навідується і Пилипенко, і вони тоді стиха регочуть.

Пам'ятаю, хтось читав свої вірші... Про ходу трактора на неозорих ланах. Зараз важко повірити, що тоді трактор у полі сприймався, як космічний корабель у космосі... Я читаю свої «Золоті рейки», і Довженко малював мене з пов'язкою на оці... А смішний виступ якоїсь учительки, який занотовує Вишня, був насправді. У «Плузі» панувала широка демократія, запроваджена Пилипенком, і майже нікому не відмовляли в слові. Отож, дали слово вчительці з Західної України, і вона виливає свою душу літературній молоді.

Виступали критики... До нас часто-густо заходили професори від критики — невгамовний Володимир Коряк і витриманий, ерудований у всесвітній літературі Яків Мамонтов[880]. Вчаться критиці й молоді, наприклад, Сава Божко чи Антон Дикий[881]. Ці хибують на вульгаризаторську теорію критики — вони б'ють по лобі...

Хтось із них, чи Сава, чи Дикий, робить зауваження на трибуні «Плугу», що виступають «інтелігенти»... І, як зараз пам'ятаю, підводиться постать Папаші, він поправляє збори і зауважує закрутникам.

— А хто був Ленін? — гримить його голос. — Інтелігент... Як можна хворіти на лівацькі настрої? Так, ми приймаємо до наших письменницьких лав нащадків старої інтелігенції. І у нас росте молодь нова...

Ми розходилися. Я живу дуже далеко, у мене вбога чумарчина і хвора нога. Та хлопці часто відвозять додому візником. Цього разу мати голови «Плуга» запрошує мене заночувати у їхній квартирі.

Я довго не можу заснути і пошепки розповідаю сестрі Сергія Володимировича всі новини нашого «Плугу»... Через щілину у дверях блимає зелена лампа...

— Що ж не спить Папаша?

І тут дізнаюся — він не спить, щоб допомогти нам: мені і ще декому з хлопців... Живеться нам, студентам, ще не солодко. Аби підтримати нас, Сергій Володимирович дає нам роботу — переклади... Не можна сказати, щоб наші переклади були бездоганні. І ось Сергій Володимирович сидить уночі, терпляче виправляє наші переклади, переписує інколи цілі сторінки... А ми... одержуємо гроші...