Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

При такому відступі від теми серце у Флоренс почало калатати, і вона з дедалі більшим острахом дивилася то на Уолтера, то на кузена Фінікса.

- Нічого страшного не сталося, моє серце,- мовив Уолтер

- Нічогісінько, слово честі,- підтвердив кузен Фінікс,- і я глибоко шкодую, що спричинився до вашого, бодай хвилинного, хвилювання. Запевняю вас, нічого страшного не сталося. Послуга, про яку я хочу вас просити, проста... і все ж, здається, вона справді настільки виняткова, що я був би страшенно зобов’язаний моєму другові Гею, коли б він був ласкавий зламати... фактично кажучи, лід.

Спонуканий цим благальним закликом і - не меншою мірою - благальним поглядом Флоренс, Уолтер сказав:

- Прохання дуже просте, моя люба; щоб ти поїхала з цим знайомим тобі джентльменом до Лондона.

- І - перепрошую! - з моїм другом Геєм теж,- перебив кузен Фінікс.

- Зі мною теж... щоб скласти там один візит.

- Кому? - спитала Флоренс, перебігаючи очима з одного на другого.

- Якби ви дозволили просити вас не наполягати на відповіді на це питання,- вкинув слово кузен Фінікс,- то я взяв би на себе сміливість просити вас про це.

- Ти знаєш, кому, Уолтере? - спитала Флоренс

- Знаю.

- І гадаєш, що це потрібно?

- Гадаю. Бо певний, що й ти була б тої ж думки. Тільки, мабуть, справді є підстави, мені цілком зрозумілі, щоб не говорити нічого заздалегідь.

- Якщо тато ще спить або якщо зможе обійтися без мене, коли не спить, то я поїду зараз же,- сказала Флоренс. І безшелесно, кинувши на обох ледь стривожений, але повний довіри погляд, вийшла з кімнати.

Коли вона повернулася, готова їхати, Уолтер з кузеном Фініксом стояли біля вікна, повагом розмовляючи, і вона здивовано подумала, що могло їх так зблизити за такий короткий час. Тільки погляд Уолтерів, повен любові та гордощів, її не здивував - на неї він завжди отак дивився.

- Я залишу візитну картку для мого друга Домбі,- сказав кузен Фінікс,- і щиро сподіваюся, що він з кожною годиною набиратиметься сил та здоров’я. Сподіваюсь також, мій друг Домбі ласкаво вбачатиме в мені людину, що повна чортзна-якого захвату перед ним і його репутацією як, фактично кажучи, британського торговця й збіса порядного джентльмена. Моя садиба на селі знаходиться у вельми зруйнованому стані, але якби мій друг Домбі потребував переміни клімату й захотів перебратися туди, то виявив би, що то напрочуд здорова місцевість... інакше й не може бути, бо там страшенно нудно. Якщо мій друг Домбі скаржиться на фізичну неміч і дозволить мені порекомендувати йому те, що частенько приносило користь мені самому, як людині, котрій траплялося бувати у вельми хворобливому стані і котра вела доволі нестриманий спосіб життя у ті часи, коли всі, я б сказав, вели дуже нестриманий спосіб життя, то я, фактично кажучи, радив би збити жовток з цукром і мускатними горіхами у склянці хересу та випити ранком із шматочком сухарика. Джексон, що тримав зал для боксу на Бонд-стріт,- вельми достойний чоловік, про якого мій друг Гей, без сумніву, чув,- казав, що у них під час тренувань перед матчем замість хересу використовували ром. Я порадив би все-таки херес, оскільки мій друг Домбі ще не зовсім одужав, а ром може вдарити йому, фактично кажучи, в голову й привести до чортзна-яких наслідків.

Все це кузен Фінікс виголосив із явно знервованим і збентеженим виглядом. По чому, подавши лікоть Флоренс і докладаючи всіх зусиль, аби вередливі ноги не винесли його в садок, провів її до дверей й посадив у карету, що вже чекала на неї. Уолтер сів туди ж після нього, і вони поїхали.

Їхали вони якихось шість чи вісім миль. Поки карета петляла в похмуро-статечних вулицях західної частини міста, посутеніло. Флоренс, вклавши руку Уолтерові в долоню, пильно й з чимраз сильнішим хвилюванням вдивлялася в кожну нову вулицю, в яку вони завертали. Коли нарешті карета спинилася на Брук-стріт, перед будинком де колись справляли весілля її батька, Флоренс спитала: «Що це, Уолтере? Хто тут живе?» Уолтер жестом заспокоїв її, але не відповів, а вона, глянувши на будинок, побачила, що всі вікна в нім зачинені, наче там і не жив ніхто. Кузен Фінікс тим часом вже висів і чекав з простягнутою рукою.

- А ти не йдеш, Уолтере?

- Ні, я залишуся. Не тремти! Нема чого боятися, серце.

- Я знаю, що нема чого, коли ти поруч, Уолтере. Дуже добре знаю, але...

Двері перед ними тихо відчинилися, хоч у них і не стукали, і кузен Фінікс з літньої вечірньої прохолоди запровадив Флоренс у сперту, понуру атмосферу дому. Похмуріший, чорніший, ніж завжди, він, здавалося, стояв зачинений од самого дня весілля, накопичуючи смуток і темінь.

Флоренс, тремтячи, знялася по тінявих сходах і разом зі своїм супутником спинилась перед дверима вітальні. Кузен Фінікс мовчки відчинив двері, жестом запросив її ввійти, а сам залишився під порогом. По хвилиннім ваганні Флоренс ступила до кімнати.

Біля вікна, за столом, де вона чи то читала, чи малювала, сиділа дама і, спершись головою на руку, дивилася, як конає день. Зробивши кілька непевних кроків, Флоренс раптом стала як укопана. Дама повернула голову.

- Великий боже! - сказала вона.- Що це?

- Ні, ні! - скрикнула Флоренс, сахнувшись, коли та встала, і виставивши поперед себе долоні.- Мамо!

Вони стояли, дивлячись одна на одну. Пристрасті та гордощі виснажили його, але то було обличчя Едіт, все ще вродливе та величне. То було й обличчя Флоренс, де, попри переляк та явне бажання втекти, прозирали і жаль, і сум, і вдячні, ніжні спомини. На обличчях в обох малювалися подив та страх; обидві стояли непорушно і мовчки, дивлячись одна на одну - через чорну прірву безповоротного минулого.

Флоренс прийшла до пам’яті перша.

- Ой мамо, мамо! Чому ми так стрічаємось? - обмиваючись сльозами,