Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Макевой провадив далі, звернувши свій безстидний погляд на Генрієтту.

— Мені тут особливо впав ув око один дуже гарний кіш для зерна, який я запримітив, поки ми ото лізли нагору. Із того, що я потрапив побачити, можу сказати, що ним майже не користувалися.

Серце Ебенезера стислося, і навіть Генрієтта почервоніла від цього звороту, але мірошник, здавалося, нічого так і не второпав, бо крикнув:

— Далебіг, ач який хлоп меткий на око! Я зробив кіш сам, сер, не так давно, і я дуже ним пишаюся. Шкода, що ви не мали змоги помацати власними руками і побачити, як там усе ладно підігнано.

— І справді, шкода, — погодився Макевой. — Можете бути певні, більше такої нагоди я не промину.

Підбадьорена тим, які можливості криються за цією метафорою, Генрієтта наполягла на тому, що, просто провівши рукою, він ще не зможе відчути істинну досконалість цього пристрою, що полягає в тому, як він бездоганно виконує те, для чого був створений; лише засипавши власне мливо, містер Макевой зможе по-справжньому його оцінити. Ірландець грайливо відповів, що жодна річ його так не потішила б, як ця, хоча, як він чув, місцеві плантатори нарікають на ціну.

— Вони брехуни, усі! — вигукнув Рассекс. — Та хай вони ще спробують знайти в усьому графстві механізм, подібний до цього, а то тільки бурчать і базікають пусте!

Тут і місіс Рассекс долучилася до розмови, підтримавши свого чоловіка.

— Цей маленький кіш — то не єдине чудо в цьому місці. Може, вас щось відволікло і ви не помітили, містере Макевой, але і самі жорна дуже незвичні.

— Еге ж, так воно і є, сер, — охоче підтакнув Рассекс. — Ви могли їх бачити просто з драбини. Вони у вжитку майже щодня ось уже сорок років, оці самі жорна, і вони з кожним роком стають тільки кращими.

Місіс Рассекс вирекла, що серу Бенджаміну було зручніше, ніж містеру Макевою, оглянути ці два чуда, і додала, що їхня досконалість, яка лише зростає, тільки доводить істинність аксіоми цього ремесла: Що старіші жорна, то краще мливо.

— Поза всяким сумнівом, — уїдливо вставила Генрієтта, — для таких каменюк потрібен неабиякий вал, бо той, який використовує батько, уже майже стерся.

Ебенезер стиснув зуби. Він роззирнувся, шукаючи якогось способу покласти край цій double-entendre[87], і помітив, що стайня, де Мері залишила свою Афродіту, пуста.

— Із вашого дозволу, кобила міс Манґамморі кудись зникла; чи може так бути, що вона поїхала без нас?

— Та ні, так скоро вона б ніколи нас не залишила, — сказала місіс Рассекс. — Ми навіть не встигли переговорити.

Мірошник заявив, що їм немає про що турбуватися, але Макевой наполіг на тому, щоб розшукати Мері в заїзді, аби переконатися, що кобила не заблукала. Він невдовзі повернувся, роздратований і збентежений, тягнучи за собою Мері й зчиняючи скандал.

— Бігме, сер Гаррі! — закричав він. — Це що у вас, звичай такий, щоб коні постояльців блукали, де їм заманеться, бо ви вже злупили з них свою здирницьку платню?

На якусь хвилю мірошник забув свою роль: його обличчя побуряковіло, а рука потяглася до шаблі.

— Ану тихіше, щеня, а то я…

— Де ж коняка, сер? — не вгавав Макевой. — Ми із сером Бенджаміном завдячуємо цій дамі своїм життям за те, що вона вивезла нас із тих боліт на своєму візку, про що я вже дав знати губернатору Ніколсону. Гадаєте, він буде стояти осторонь і дивитися, як вона через вашу недбалість втратить свою кобилу?

— Ох, моя бідна Афродіта! — заголосила Мері.

— Мою недбалість?! — заволав мірошник.

— Еге ж, вашу, як власника стайні. Давай, витягуй свою шаблю, приятелю, якщо не забракне сміливості! Бо цього разу ти матимеш справу не з перепудженим плантатором, а з одним з найбільших горлорізів короля Вільяма.

— Ні, стривайте, джентльмени, стривайте, — став благати мірошник. — Ви що, думаєте, я відпустив кобилу навмисне? Таж я весь час був у вас на очах!

Ебенезер раптом зрозумів, що сталося, і його серце стислося.

— Я вас не звинувачував, — сказав Макевой. — Втім, саме ви відповідаєте за коня. Справжній джентльмен нізащо такого не допустить, а тим паче не стане ухилятися від відповідальності. Я маю рацію, місіс Рассекс?

Хоча й не зовсім зрозумівши причини поведінки ірландця, місіс Рассекс погодилася, що піклуватися про майно гостей — це перша турбота справжнього джентльмена. На якусь хвилю здалося, що Рассекс її вдарить.

— Дідько, панове, таж немає нікого, хто б міг перевершити мене як джентльмена! Я найбільший, кат його бери, джентльмен у Черч-Кріку!

— Тоді знайдіть Афродіту, — відрізав Макевой, — бо інакше відповідатимете перед самим губернатором.

— Знайти її! Гай-гай, хлопче, та ця шкапа тепер уже може бути на півдорозі до Кембриджа!

— Такі міркування, я так гадаю, ніколи не стали б на заваді справжньому джентльмену.

— Прошу, сер! — місіс Рассекс взяла Макевоя за руку. — Не будьте таким суворим з моїм чоловіком і не кажіть нічого в Сент-Мері! Випийте з нами чаю, пане, разом із сером Бенджаміном, і я певна, що він знайде кобилу ще до заходу сонця.

— До заходу сонця! — заволав Рассекс. — Почнімо з того, що я не казав, що збираюся йти шукати ту тварюку! Тобто я хотів сказати… От дідько, ну добре, я знайду ту кляту коняку! Але мені потрібна допомога.

— Я піду шукати разом з вами, — одразу зголосилася Мері. — Я знаю звички Афродіти й не матиму собі спокою, поки її не вистежу.

Мірошника таке рішення анітрохи не влаштовувало, але, хоч на його обличчі й можна було побачити виразне невдоволення, він усе ж таки погодився іти з Мері до лісу, який починався за стайнею. Ебенезер, геть занепавши духом, дивився, як вони пішли.

— Може, я піду допоможу їм пошукати, — зважився він.

Макевой розсміявся.

— Ні, дами, от скажіть мені по щирості: чи то сер Бенджамін найбільший боягуз в Англії, чи найбільший кокетун? Я знаю напевно, що він сплодив уже цілу армію байстрюків, але, як послухати