Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

та манна, що є в кожному найвіддаленішому закутку Ірландії, завжди свіжа й дешева,— морозиво. Крем'яхи котяться по тротуару, треба ще мимохідь зазирнути до тоталізатора, де батько саме ставить частину допомоги, що видають безробітним, на Пурпурову Хмарину[77]. Все ближче насувається благодійна пітьма, а крем'яхи стукають об вичовгані сходи, що ведуть до тоталізатора. Чи піде батько ще до одного тоталізатора, щоб там закластися на Нічного Метелика[77], до третього, щоб закластися на Іннішфрі[77]? Тут, у старому Лімеріку, таких тоталізаторів вистачає. Крем'яхи котяться, стукаючи об східці, білосніжні краплини морозива падають у стічну канаву, якусь мить вони нагадують зірочки на тлі багна, але тільки мить, а потім їхня непорочна білість розчиняється в ньому.

Ні, батько не йде до іншого тоталізатора, зате йде до шинку. Крем'яхи стукають так само лунко й об вичовганий ганок шинку. Чи дасть батько грошей ще на одне морозиво? Дає. І для Джонні дає, і для Педді, для Шейли та Мойри, для мами й тьоті, може, ще й для бабусі? Звісно, він дає на всіх, поки вистачить грошей. Хіба Пурпурова Хмарина не виграє? Неодмінно! Вона повинна перемогти, під три чорти, а коли не переможе...

— Обережно, Джоне, не стукай так чаркою об стойку. Налити тобі ще?

— Налий. Пурпурова Хмарина повинна виграти!

Коли вже й мотузки немає, виручають пальці, худі, брудні, закоцюрблі від холоду дитячі пальці на лівій руці, поки права пересовує, котить або кидає крем'яхи.

— Гей, Неде, дай-но мені хоч раз лизнути.

І раптом у вечірніх сутінках лунає дзвінкий дівочий голос:

— Сьогодні ввечері служба божа, хіба ви не йдете?

Усмішки, вагання, кивок голови у відповідь.

— Так, ми йдемо.

— А я ні.

— Ходімо.

— Ні.

— Та ну, ходім.

— Ні.

Крем'яхи стукають по вичовганій сходинці шинку.

Мій супутник тремтить, бо має найприкріше й найдурніше з усіх упереджень, а саме — він вважає, що погано вдягнуті люди небезпечні, принаймні, небезпечніші, ніж гарно вбрані. Йому слід було б тремтіти в барі дублінського готелю «Шелбурн» не менше, ніж тут за замком короля Джона в Лімеріку. Ех, якби вони були небезпечніші од тих, що мають такий безпечний вигляд у барі готелю «Шелбурн»! З їдальні слідом за хлопчиком вискакує хазяйка, бо малий, купивши усього на двадцять пенні смаженої соломкою картоплі, линув, на думку хазяйки, забагато оцту з пляшки, що стояла на столі.

— Ах собача, хочеш мене з торбами по світу пустити?

Чи жбурне він їй ту картоплю в обличчя? Ні, він не знаходить слів для відповіді, з дитячих грудей тільки вихоплюється у відповідь хрип і свист — хлопчик задихається, легені в нього ще занадто слабкі. Хіба не двісті років тому, ще в 1729 році, Свіфт написав свою найгострішу сатиру, «Скромну пропозицію, як запобігти тому, щоб діти бідних ірландців не обтяжували своїх батьків і країну», де він пропонував урядові щороку віддавати багатим англійцям приблизно сто двадцять тисяч новонароджених... на м'ясо? Точний, жорстокий опис проекту, який мав послужити багатьом цілям водночас, зокрема зменшенню кількості прихильників папи римського.

Суперечка з приводу шести крапель оцту тривала, рука хазяйки їдальні погрозливо піднялася, хрипкий свист досі вихоплювався з хлоп'ячих грудей. Байдужі минають їх, хитаються повз них п'яниці, мчать діти з молитовниками під пахвами, щоб вчасно встигнути на вечірню. Але вже наближається рятівник — великий, товстий, брезклий, з носа в нього, видно, недавно йшла кров, темні плями на обличчі, напевно, мають означати рот і ніс. І він поміняв шпильку на шнурок, а на черевики його не вистачило, тож вони й теліпалися на ногах. Він підійшов до хазяйки їдальні, вклонився їй, навіть хотів був поцілувати їй руку, потім витяг з кишені десятишилінгового папірця і передав його жінці (вона з переляку взяла гроші), промовивши:

— Дозвольте попросити вас, шановна добродійко, прийняти ці десять шилінгів як плату за шість крапель оцту.

У темряві за замком короля Джона запала тиша, тоді цей заплямований кров'ю чоловік несподівано дуже тихо додав:

— Крім того, дозвольте мені звернути вашу увагу на те, що настав час вечірньої молитви. Перекажіть, будь ласка, моє найщиріше вітання патерові.

Він почвалав далі, переляканий хлопчина дременув геть, а хазяйка залишилась сама. Раптом по її обличчю покотилися сльози, і вона, голосячи, побігла назад у будинок; її ридання долинали ще й тоді, як двері за нею зачинилися.

Океан ще не підняв своїх благодійних вод, мури були ще голі й брудні, а чайки вже не такі білі. Замок короля Джона понуро маячив у темряві — гідна уваги пам'ятка старовини, яку затуляли збудовані на початку двадцятих років багатоповерхові будинки для бідняків, і ці густонаселені будинки двадцятого сторіччя були занедбаніші, як замок тринадцятого. Світло слабеньких електричних ліхтарів не могло розвіяти масивну тінь замку, і пітьма затопила все навкруг.

Десять шилінгів за шість крапель оцту! Хто не пише поезію, а живе