Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

У західній стороні гордо розвівався прапор Садеаса, чиї сили не підпускали паршенді до хризаліди. Його військо, як і завжди, встигло першим і вступило в бій із паршенді, тягнучи час до підходу армії Далінара. Холін уже подумував про те, щоби дістати яхонтосерце й дати алеті змогу відступити, але навіщо закінчувати битву так швидко? І він, і Садеас розуміли, що справжньою метою їхнього союзу було якомога масовіше винищення паршенді.

Що більше їх вони переб’ють, то швидше покладуть край цій війні. Тож план Далінара начебто поки спрацьовував. Обидві армії доповнювали одна одну. Холін занадто повільно висувався на плато, і це давало паршенді змогу зайняти найкращу з можливих позицій. Садеас натомість був прудкіший — а особливо тепер, коли не мусив чекати на відсталі частини та міг повністю зосередитися на швидкості — і штурмував розколини зі страхітливою ефективністю, проте його люди не мали такої підготовки, як Далінарові. Зате коли, прибувши першим, він міг протриматися досить довго, щоби дати Холінові час підійти й переправитись, то краще вимуштруване — та ще й при Сколках — Далінарове військо ковадлом ударяло по паршенді, трощачи їх об Садеасове ковадло.

Та все ж від того анітрохи не легшало. Паршенді билися, наче прірводемони.

Далінар налетів на них і, розмахуючи Сколкозбройцем, косив на всі сторони. Він, сам того не бажаючи, відчував до паршенді повагу. Рідко хто смів напасти на Сколкозбройного — принаймні якщо лавина всієї армії майже силоміць не штовхала такого «добровольця» перед себе.

А от паршенді безстрашно рвалися вперед. Далінар вертівся, стинаючи їх направо й наліво, і в ньому здіймався Запал. Орудуючи звичайним мечем, боєць зосереджено планує свої удари й щоразу розраховує на рикошет. Діє швидкими різкими рухами, не надто замахуючись. Та зі Сколкозбройцем усе інакше. Його клинок довжелезний, однак напрочуд легкий. І віддачі нема ні найменшої: безпосередньо в момент удару рука відчуває практично те саме, що й коли лезо розсікає повітря.

На князя кинулася четвірка паршенді: вони, здавалося, знали, що в них чи не найбільше шансів звалити того в ближньому бою. Бо якщо максимально скоротити відстань між собою та ворогом, довжина руків’я меча й характер обладунку ускладнять йому фехтування. Далінар крутнувся в розгонистому ударі, тримаючи руку на рівні пояса, і зрозумів, що паршендійці мертві, уже з того легкого опору, який долав Сколкозброєць, проходячи крізь їхні груди. Він зітнув усіх чотирьох і відчув приплив задоволення.

Яке одразу ж змінилось нудотою.

«Поглинь тебе Геєна! — подумав князь. — Тільки не це!» Він обернувся до іншої групки паршенді — і їхні очі спалахнули й задимилися.

Холін знову кинувся в атаку: крутнув меча над головою, замахуючись, а тоді опустив і провів ним паралельно землі. Загинули шестеро паршендійців. Але князь лише відчув гострий напад жалю й невдоволення Запалом. Бо винищувані ним паршенді — справжні солдати — заслуговували на повагу, а не зловтіху.

Він пригадав ті часи, коли Запал бував найсильнішим. Тоді він із Ґавіларом — ще замолоду — упокорював великих князів, давав відсіч веденам, бився з гердазійцями та громив акакійських реші. А якось жага битви ледь не спонукала його накинутися й на брата. Далінар і досі пам’ятав свої ревнощі того дня років десять тому, коли потяг напасти на Ґавілара — єдиного гідного супротивника поруч себе й чоловіка, котрий здобув руку Навані — ледве не запанувала над ним.

Почесна варта нагородила князя схвальними вигуками, коли вороги повалилися додолу. Той почувався спустошено, але вхопився за Запал, рішуче притлумивши свої почуття й емоції. Дозволив тому захлеснути себе. На щастя, слабкість відступила, що було дуже доречно, оскільки чергова група паршенді саме кинулася до нього збоку. Крутнувшись на ногах, він з розвороту прийняв Вітростійку й, опустивши плече, вклав у змах Сколкозбройця всю вагу свого тіла.

Князь зітнув ним одразу трьох нападників, але четвертий та останній паршендієць проштовхався повз поранених товаришів і впритул наблизився до Далінара, розмахуючи молотом. Його очі широко розплющились від люті й рішучості, але «ура» чи ще якогось бойового кличу не було чути. Він просто й далі наспівував.

Молот гупнув об шолом Далінара. Його голову повело вбік, але Збруя поглинула чи не всю силу удару, і нею поповзли кілька крихітних, схожих на павутинку тріщин. Князь краєм ока помітив, як ті ледь засвітилися, виділяючи Буресвітло.

Ворог був надто близько. Далінар відкинув Клинок. Зброя заклубочилась парою, перетворюючись на імлу, а Холін здійняв заковане в броню передпліччя і відбив черговий удар молота. Тоді змахнув другою рукою та вгатив кулаком у плече паршендійця. Від такого удару той рухнув долі, і його пісня ввірвалася. Зціпивши зуби, князь підступив ближче й копнув лежачого в груди, від чого той відлетів на добрих двадцять футів. Життя навчило його остерігатися остаточно не упокоєних паршенді.

Далінар опустив руки й почав повторно прикликати Сколкозбройця. Він знову почувався міцним, жага битви повернулася до нього. «Мені нічого картати себе за вбивства паршенді. Я чиню правильно».

Він зупинився, дещо помітивши. Що то було — там, на сусідньому плато? Воно скидалося на…

На ще одну паршендійську армію.

До основних бойових лав мчали кілька груп його розвідників, але Далінар і так знав, з якими вони вістями.

— Прародителю бур! — вилаявся він, вказуючи в той бік Сколкозбройцем. — Попередьте решту! Друга армія на підході!

Кілька чоловіків кинулися виконувати його команду. «Нам варто було на це очікувати, — подумав Далінар. — Ми почали виводити на плато по дві армії, тож і вони зробили те саме».

Але це означало, що раніше паршенді обмежували себе. Вони виходили з усвідомлення, що інакше на полі битви їм ніде було б розвернутися? Чи йшлося про швидкість? Однак таке не вкладалося б у голові: це алеті доводилося побоюватись, що мости, де завжди виникала тиснява, надто уповільнять їх, якщо залучити забагато війська. Але ж паршенді могли перестрибувати провалля. Тоді чому завжди обходилися меншими силами?

«Прокляття! — роздратовано подумав Далінар. — Як мало ми про них знаємо!»

Він увігнав Сколкозбройця в камінь поруч себе — але так, щоби той не зник — і заходився роздавати накази. Його колом оточила почесна варта, впускаючи розвідників і випускаючи гінців. На короткий час із