Читати книгу - "Танок драконів"

— Як накаже мілорд.

Тієї ночі Джон Конінтон спав у покоях лорда, у ліжку, яке колись належало його батькові, під запиленим біло-червоним оксамитовим балдахіном. Прокинувся на світанку від дріботіння дощу й боязкого стукоту в двері одного зі слуг, який хотів знати, чим снідатиме новий лорд.

— Вареними яйцями, підсмаженим хлібом і бобами. І принеси глечик вина. Найгіршого в підвалі.

— Най... найгіршого, м’лорде?

— Ти чув.

Коли принесли сніданок і вино, лорд Джон замкнув двері, вилив весь глечик у миску й опустив у нього руку. Леді Лемора прописала карлику оцтові примочки й оцтові ванни, коли у того була загроза підхопити сіролуску, але якщо Конінтон щоранку проситиме глечик оцту, всі про все здогадаються. Доведеться обмежитися вином, тільки нема потреби переводити найкраще. Нігті вже почорніли на всіх пальцях, крім великого. На середньому пальці сіризна вже поповзла вище другої кісточки. «Їх би відрубати, але як я поясню відсутні пальці?» Не можна допустити, щоб хтось довідався про сіролуску. Хай як це дивно, чоловіки, які весело йдуть у бій і ризикують життям задля порятунку товариша, умить покинуть цього товариша, дізнавшись, що у нього сіролуска. «Краще б я лишив того клятого карлика тонути».

Пізніше, вбравшись і вдягнувши рукавички, Конінтон оглянув замок і звелів переказати Безпритульному Гарі Стрикленду та його капітанам, щоб зібралися в нього на військову раду. У світлиці зібралося дев’ятеро: Конінтон і Стрикленд, Гальдон Недомейстер, Чорний Балак, сер Франклін Флаверс, Мало Джайн, сер Брендель Берн, Дик Коул і Лаймонд Піз. Недомейстер приніс добрі новини.

— У табір прилетіло повідомлення від Марка Мандрейка. Волантисяни висадили його на берег, як виявилося, на Естермонті, й у нього близько півсотні вояків. Він уже взяв Зеленоскелю.

Естермонт — острів неподалік мису Гніву — не був однією з цілей.

— Кляті волантисяни так квапляться нас здихатися, що висаджують де тільки бачать,— сказав сер Франклін Флаверс.— Можу закластися, що наші розсіяні на половині чортових Східців.

— З моїми слонами,— зажурено мовив Гарі Стрикленд. Він скучив за слонами, цей Безпритульний Гарі.

— У Мандрейка не було стрільців,— сказав Лаймонд Піз.— Нам не відомо, чи встигла Зеленоскеля, перш ніж здатися, розіслати круків.

— Думаю, встигла,— промовив Джон Конінтон,— але що це будуть за повідомлення? Швидше за все, якесь белькотіння про нальотчиків з моря.

Ще до відплиття з Волон-Териса він дав інструкції капітанам перші атаки здійснювати без прапорів — не треба ні триголового дракона королевича Ейгона, ні Конінтонового грифона, ні черепів і золотих бойових штандартів самого загону.

— Нехай Ланістери підозрюють Станіса Баратеона, піратів зі Східців, лісових розбійників або кого схочуть. Навіть краще, якщо на Королівський Причал полетять заплутані й суперечливі звістки. Що пізніше Залізний трон оговтається, то довше збиратиме армію і скликатиме союзників. На Естермонті мають бути кораблі. Це ж острів. Гальдоне, напиши Мандрейкові, щоб залишив на острові залогу, а з рештою людей плив на мис Гніву, прихопивши всіх шляхетних заручників.

— Як накажете, мілорде. До речі, дім Естермонтів має кровний зв’язок з обома королями. Це вагомі заручники.

— І добрий викуп,— радісно підхопив Безпритульний Гарі.

— Час послати і по королевича,— оголосив лорд Джон.— Тут, за мурами Гнізда Грифона, він буде у більшій безпеці, ніж у таборі.

— Я пошлю вершника,— сказав сер Франклін Флаверс,— але мушу попередити: хлопчині не сподобається ідея сидіти в безпечному сховку. Він хоче бути в гущавині подій.

«У його віці ми всі цього хотіли»,— подумав лорд Джон, пригадуючи власну юність.

— Прийшов уже час підняти прапори? — запитав Піз.

— Ще ні. Нехай на Королівському Причалі вважають, що це просто повернувся додому лицар-вигнанець з перекупними мечами, щоб відвоювати те, що належить йому по праву. Це давня сімейна історія. Я навіть напишу про це королю Томену, благаючи прощення й повернення земель і титулів. Хай трохи поміркує, а ми виграємо час. А поки там вагатимуться, ми розішлемо таємні звістки потенційним друзям у штормові землі й Розлоги. І в Дорн,— сказав Конінтон. Це найважливіший крок. Маломожні лорди можуть приєднатися зі страху або в надії збагатитися, та тільки князь Дорнський має силу позмагатися з домом Ланістерів і їхніми союзниками.— Найголовніше — привернути Дорана Мартела.

— Навряд чи вдасться,— мовив Стрикленд.— Дорнянин власної тіні боїться. Він не з відважних.

«Не більш ніж ти сам».

— Князь Доран обережний, це щира правда. Він до нас ніколи не приєднається, не маючи певності, що ми переможемо. І щоб його переконати, ми маємо показати свою силу.

— Якщо Пік і Ріверз виконають свої завдання, ми контролюватимемо більшу частину мису Гніву,— сказав Стрикленд.— Чотири замки за чотири дні — це чудовий початок, але у нас і далі тільки половина війська. Слід дочекатися решти моїх людей. А ще нам бракує коней і слонів. Я кажу: почекаймо. Зберемося на силі, перетягнемо на свій бік кількоро маломожних лордів, а Лісоно Маар тим часом розішле шпигунів, щоб ми могли побільше дізнатися про ворогів.

Конінтон кинув на опасистого генерала-капітана холодний погляд. «Цей чоловік аж ніяк не Чорне Серце, не Гострокриций, не Мейліс. Він ладен чекати, поки всі сім кіл пекла не замерзнуть, ніж ризикнути натерти ще кілька водянок».

— Ми півсвіту перетнули не для того, щоб чекати. Наш єдиний шанс — напасти швидко і з великою силою, поки на Королівському Причалі не дізналися, хто ми такі. Я збираюся взяти Штормокрай. Практично неприступну фортецю й останню зачіпку Станіса Баратеона на Півдні. Щойно ми його візьмемо, отримаємо безпечну кріпость, куди можна в разі потреби відступити, а той факт, що ми його взяли, стане підтвердженням нашої сили.

Капітани золотого загону обмінялися поглядами.

— Якщо Штормокрай досі утримують люди, віддані Станісові, ми відбиратимемо замок у нього, а не в Ланістерів,— зауважив Брендель Берн.— А чом би нам не об’єднатися з ним проти Ланістерів?

— Станіс — брат Роберта, він — один з тих, хто скинув дім Таргарієнів,— нагадав йому Джон Конінтон.— Ба більше, він за тисячу льє звідси з невеличкими силами, які ще в нього лишилися. Нас розділяє ціле королівство. Та до нього їхати півроку, а він нам фактично нічого не може запропонувати.

— Якщо Штормокрай такий неприступний, як ви збираєтеся його взяти? — запитав Мало.

— Хитрістю.

— Слід зачекати,— не погодився Безпритульний Гарі Стрикленд.

— Ми зачекаємо,— підвівся Джон Конінтон.— Десять днів. Не більше. На