Читати книгу - "Танок драконів"

Королевич приїхав за чотири дні з сотнею вершників, а позаду колони тягнулося три слони. З ним була леді Лемора, знову вбрана в білу рясу септи. Попереду них їхав сер Роллі Качур, і з його плечей спадав білосніжний плащ.

«Він надійний і чесний,— подумав Конінтон, дивлячись, як Качур злазить з коня,— але не гідний королівської варти». Він намагався переконати королевича не вдягати на Качура білого плаща, пояснюючи, що цю честь ліпше приберегти для видатних воїнів, які, присягнувши, додадуть блиску всій команді, а ще для молодших синів вельможних лордів, чия підтримка знадобиться в прийдешній битві, однак юнак лишився непохитний. «Качур у разі потреби помре за мене,— сказав він,— а в королівській варті саме це й потрібно. Он Царевбивця — видатний воїн і син вельможного лорда».

«На щастя,— подумав Конінтон,— мені вдалося його переконати лишити вільними решту шість місць, бо в Качура могло з’явитися шість каченяток, одне краще за інше».

— Проведіть його світлість до мене у світлицю,— наказав Конінтон.— Негайно.

Однак королевич Ейгон Таргарієн виявився не таким зговірливим, яким був Гриф Молодший. Минула майже година, перш ніж він з’явився у світлиці разом з Качуром.

— Лорде Конінтон,— привітався він,— мені подобається ваш замок.

«Землі вашого батька прегарні, сказав він. На вітру розмаялося сріблясте волосся, а очі були темно-фіалкові, темніші, ніж у хлопця».

— І мені, ваша світлосте. Будь ласка, сідайте. Пане Роллі, ви нам поки що більше не потрібні.

— Ні, нехай Качур залишиться,— заперечив королевич, сідаючи.— Ми розмовляли зі Стриклендом і Флаверсом. Вони розповіли нам про заплановану атаку на Штормокрай.

Джон Конінтон не виказав гніву.

— А Безпритульний Гарі не спробував переконати вас відкласти її?

— Взагалі-то спробував,— сказав королевич,— але я не відкладатиму. Гарі як стара панна, правда? Ваша правда, мілорде. Атака відбудеться, як заплановано... з однією відмінністю. Я сам її поведу.

Жертва

Вояки королеви приготували вогнище на сільському зеленолуччі.

«Чи то пак на білолуччі?» Сніг лежав по коліно, тільки в одному місці його відкидали лопатами, щоб видовбати в землі ями сокирами, заступами й кирками. Віяв західний вітер, намітаючи на замерзлі озера ще більше снігу.

— Не варто тобі на це дивитися,— сказала Алі Мормонт.

— Ні, я подивлюся,— озвалася Аша Грейджой, вона-бо — кракенова донька, а не якась розпещена панянка, яка на жахіття й дивитися не може.

День був темний, холодний, злий, як і вчора, і позавчора. Майже весь цей день Аша з Алісаною провели на кризі, над двома ополонками, прорубаними в меншому з замерзлих озер, стискаючи незграбними від рукавиць долонями вудки. Ще зовсім недавно вони ловили по одній-дві рибини кожна, а люди з вовчого лісу, які звикли до зимової риболовлі, могли витягнути чотири-п’ять. А сьогодні Аша повернулася з порожніми руками, тільки промерзнувши до кісток. Алі пощастило не більше. Уже три дні жодна з них не могла нічого наловити.

— От я точно не хочу на це дивитися,— знову спробувала відмовити Ашу Ведмедиця.

«Це ж не тебе хочуть спалити люди королеви».

— Тоді йди собі. Даю слово, що не втечу. Куди мені тікати? У Вічнозим? — розсміялася Аша.— Кажуть, до нього лише три дні їзди.

Шестеро вояків королеви мучилися з двома велетенськими сосновими колодами, намагаючись установити їх у ямах, які видовбали інші шестеро. Аші непотрібно було питати, з якою метою. Вона й так знала. Це палі. Скоро прийде ніч, і слід нагодувати червоного бога. «Офіра з крові й полум’я,— називали це люди королеви,— щоб Цар світла звернув на нас своє вогненне око й розтопив ці тричі прокляті сніги».

— Навіть у цьому страшному й темному місці нас захищає Цар світла,— казав сер Годрі Фаринг присутнім, які зібралися подивитися, як палі забивають у ями.

— Та що ваш південний бог може знати про сніг? — гукнув Артос Флінт. На його чорній бороді намерзла крига.— Це гнів давніх богів упав на нас. Це їх ми маємо задобрювати.

— Ага,— підхопив Барило Вул.— Червоний Рагло тут ніхто. Ви тільки розсердите давніх богів. Вони все бачать зі свого острова.

Село містилося між двох озер, і більше озеро було поцятковане лісистими острівцями, які стирчали з криги, немов замерзлі кулачиська велета-потопельника. На одному з таких острівців росло старезне покручене віродерево зі стовбуром і гіллям білим, як навколишні сніги. Вісім днів тому Аша разом з Алі Мормонт прогулялася туди, щоб зблизька роздивитися його вузькі червоні очі й закривавлений рот. «Це ж лише смола,— запевняла вона себе,— червоний сік, що біжить усередині віродерев». Але її очі не вірили цим запевненням: вони вірили тому, що бачили, а бачили вони замерзлу кров.

— Це ви, північани, принесли з собою сніг,— наполягав Корліс Пенні.— Ви зі своїми бісовими деревами. А Р’глор нас порятує.

— Р’глор нас прирікає на погибель,— сказав Артос Флінт.

«Пранці на обох ваших богів»,— подумала Аша Грейджой.

Сер Годрі Велеторіз оглянув палі, штовхнув одну, перевіряючи на міцність.

— Добре. Добре. Підуть. Пане Клейтоне, ведіть жертву.

Сер Клейтон Саґз був міцною правою рукою Годрі. «Чи радше зморшкуватою рукою?» Аші не подобався сер Клейтон. На відміну від Фаринга, по-справжньому палко відданого червоному богу, Саґз був просто жорстокий. Аша спостерігала за тим, як він біля священних вогнищ задивляється блискучими очима на полум’я, розтуливши рота. «Він не бога любить, а вогонь»,— зробила вона висновок. Коли вона запитала у сера Джастина, чи завжди Саґз був такий, той скривився.

— На Драконстоні він грав у азартні ігри з катами й допомагав їм допитувати в’язнів, особливо дівчат.

Аша не здивувалася. Сагз, понад сумнів, її спалив би з особливим задоволенням. «Якщо не вщухне метелиця».

Уже дев’ятнадцять днів до Вічнозиму лишається три дні переходу. «З Пущанського Насипу до Вічнозиму — сто льє. Триста миль кручого польоту». Але ж вони не круки, а завірюха не вгамовувалася. Щоранку Аша прокидалася у сподіванні побачити сонце, але знову починався черговий сніжний день. Заметіль поховала всі хати й халупи під горами брудного снігу, а скоро в тих заметах потоне і загальна світлиця.

І їсти не було чого, якщо не рахувати дохлих коней, наловленої в озерах риби (якої день у день дедалі меншає) і тої дрібки, яку фуражирам вдавалося вполювати в холодних мертвих лісах. А