Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

І ніби все було вгадано чи наперед розіграно.

— Я ж казав, — обнімаючи його, сипло бубонів Танячкевич, — що поезія — особливий світ, який розкриває душу за клопотами днів. Дивіться, які стоси списаного паперу! Порожнечу життя вміють обходити лишень діти і поети.

— Завдяки наївності, — додав, сміючись, Федькович.

— Тільки в тій мірі, в якій уява і література — наука співчуття. В цій мірі діти і поети — ясновидці. Ми ледве добралися в твої заковані горами дороги і потоки.

— Гм… — знову посміхнувся Федькович (очі його світилися неудаваною радістю, бо він давно чекав цього візиту). — Заковані горем, братчику мій, голубе мій щирий. Ви ступили на скровлену землю, де крижаніють очі від людського горя. Якось я піднявся на Бісків скит…

Всадовивши хлопців, став розповідати.

Зодягнений під краківського панка, братчик-родимець Данило Танячкевич і на словах, і на ділі віроісповідував дві "факторології": галицько-буковинський сепаратизм і польсько-німецьку "філософську" схоластерію. До "матінки Австрії" він теж мав особливе ставлення — де і ким було програно стільки політичних баталій до повної поразки? Все австрійське — геть, воно неварте виїденого яйця. А ось Федькович і Буковина — те саме, що Шевченко й Україна, і затримана на Буковині православна віра — це… "наша ціль", що врятує від загибелі всі слов’янські народи. Первосвящеником православного слов’яниста Танячкевич вважав чернівецького єпископа Євгенія Гакмана, політичним заступником — Ернста Нойбауера, культурним поводирем — Юрія Федьковича… Зрештою, для Федьковича він завжди залишався потрібною людиною, хоч сам Федькович сприймав його завжди іронічно, а коли той відстоював необхідність власної, української шляхти, тицяв йому під ніс дулю.

— А чи є на Бісковому наші галицькі втікачі-молодці? — спитав Танячкевич, вислухавши, мало не зі слізьми, розповідь Федьковича. Поет змушений був його розчарувати: нема, жодного нема. — От би легіон покари там заснувати! Тобі з шаблею і пістолями туди б з’являтися та муштрувати військо до зброї під хоругвами православного Христа!

— Давай вип’ємо, — сказав Федькович, прямуючи з поставцем до барилка з горілкою в кутку на ослоні.

— Нас і так вбивають пияцтво і жиди. Народ у корчмах зубожів, а уніати і латинники продають Русь на аукціонах. Зволощені гуцули і собі почали мріяти про дунайську імперію, сполячені галичани — про віслянську, знімечені русини не дають розвалитися Австрії.

— Коли б ти не був містиком, — вертаючись з наповненим поставцем, мовив Федькович, — я повірив би, що цей колот просто моралізаторство. Між церемоніями перемог і порятунком втечею.

— Ти теж містик, Юрію, і теж тебе непокоїть почуття ланця.

— В скарбівні слова.

— Ой ні! Усі ми кущ сухого полину, Юрію. Суєта і марнослав’я. Марево осені в пригаслий день. Ми містики, бо не бачимо наслідків своїх потрачених зусиль. Ми потонули в словах, які навіть біс на Біскові не чує. І твоїх не чує. Я собі взяв мету — щоб ти був почутий, а ти думаєш тільки про те, що я цього не вмію зробити в єдиносутності тебе й русинів, Бога і життя. Я, мов Ієронім при Феодосію, при тобі, проте письма в моїх оцінках не приймаєш. А ми оба і проти вівтарів, і проти тронів.

– І кажемо, як Августин: нема спасіння поза церквою.

— Бо на цю пору справді нема ані батька, ані матері.

– І народ приречений на нещасну необхідність грішити.

— Miseza necessitas peccandi. Рятує нас молитва й каяття.

— В Америці втікачі знищили рабство для втікачів.

– І Пій дев’ятий опублікував "Силлабус", перелік всеземних блукань сучасності. Геть реалізм, неореалізм, раціоналізм, свободу слова і науки, хай живуть іконодули і згине соціалізм, хай мощі стануть на вуглах святими реліквіями замість проституток, світ знищили жінки, жиди й жандарми, давай з Бісмарком будувати оранжерею прогресу. Реварум новарум. Побазікаємо про нові справи. Я п’ю за твоє здоров’я, Даниле Танячкевич. За політичне вірування. Щоб неторканими лишилися всі справи для всіх. Я п’ю за твоє здоров’я, Танячкевич. Я не знав, що з моєї розповіді в твоїй присутності із Біскового скиту утвориться Бісмарків скит оновлення. Церква — і шляхта чи купці та промисловці. Kulturkämpfer! Бач, як переплітається історія! Римляни не скинули Пія Дев’ятого в Тібр, але ставленик апостола Петра, я думаю, не буде повергнутий. Бісмарк поставить пія на пія, зробить із пія пія, а ти з Гакмана хочеш мати владику для православних. Доки цих попівських війн, коли народ вмирає. Смерть тлумачать як всевластя намісника Бога і непорочне зачаття Марії. І всі намагаються відімкнути двері могили Петровими ключами. В парламентаріях і руїнах абсолюції. Твій Гакман не завтра, то післязавтра вишле посольство до Ватикану. Знак згоди, милосердя і прогресу. Твій Гакман заснував у Чернівцях німецький університет. Чи ще засновує, щось таке писав мені Нойбауер. Допиваю, братчику, за тебе, бо дав мені хоч виговоритись.

— А ти знаєш все про все.

Знаю. Того й конаю. Транснаціональні єдності православ’я чи католицизму… Та ще раз: пропадіть, попи! Є люди. Є діти. Є батьки і матері. Є зорана земля, що сіє хліб. Наш світ ще нічого не зробив не тільки для людини, а й для немовляти. Мама народжує дитину гірше, як та вовчиця. Коли вовчиці нема чим виплекати вовчуків, то вовк лягає перед лігвиськом, щоб вовчиця роздерла і нагодувала його тілом та кров’ю потомство вовче. Коли і цього мало, а вовк це вже завбачив, то кличе свого брата вмерти після нього і брат іде й вмирає під іклами. І вовчий рід триває. А люди? А народи? А імперії? Закляте самовбивство у вбивствах. Найцінніше в людях — здатність творити. Кому це потрібно нині? Така потреба — лиш живе й трагічне видіння. Як невинна жінка в постелі.

— Дівчина…

– І дівчина, і дружина.

– І вовк.

— Так, і вовк, братчику. Мені про цих вовків на Бісковому так наговорили!..

— Налий же й нам.

— Скажу Юзикові, щоб подали оленя. Цей вовк підстрелив.

Коли вернувся з другої половини, давши слузі розпорядження накривати на стіл, Танячкевич знудьговано походжав по світлиці, знічев’я то піднімав, то клав на "трибунал" котрийсь з його рукописів.

— Університет, Юрію, ще не відкривають, хоч все для нього підготовлено, — сказав гість. — Цю оказію хочуть присвятити до сторіччя з часу приєднання Буковини до Австрії. В цьому я Гакмана не схвалюю, як і в багатьох інших