Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Однак розширення все ж таки було на порядку денному. Згідно з власними правилами ЄС не міг відмовити країнам у праві подавати заявку на членство. Відповідно, Європейська комісія була змушена в 1994 році прийняти заявку від Угорщини та Польщі; від Румунії, Словаччини, Латвії, Естонії, Литви та Болгарії — у 1995-му; від Словенії та Чеської Республіки — у 1996-му. Отож десять колишніх комуністичних країн приєдналися до Мальти та Кіпру, які подали заявки в 1989 році, а також Туреччини (заявка якої ниділа з 1987 року). Усі ці країни-кандидати тепер юрмилися в досить-таки переповненому передпокої, очікуючи на увагу Союзу.

У 1997 році Амстердамський договір вніс низку важливих технічних змін до оригінального Римського договору, утілюючи цілі Маастрихта і створюючи можливості для реалізації заявленого наміру Союзу розробити програму європейського громадянства й загальноєвропейських інститутів, які б опікувалися ринком праці, охороною здоров’я, довкіллям і кричущою відсутністю спільної зовнішньої політики. На цьому етапі, коли перехід на спільну валюту був запланований на 1999 рік, Союз завершив десятиліття внутрішньої інтеграції, яка поглинала всю його бюрократичну енергію. Виправдань для відкладання чутливішого питання розширення більше не було.

Деякі державні лідери, а також чимало високопосадовців Європейської комісії хотіли б обмежити переговори щодо вступу «легкими» випадками — маленькими країнами на кшталт Словенії чи Угорщини, що були прилеглі до тодішніх кордонів Союзу та мали порівняно модернізовані економіки, а тому становили лише незначний виклик для бюджету й інституційної архітектури ЄС. Але невдовзі стало зрозуміло, що це може бути політично нерозсудливо: якби Румунія чи Польща залишилися наодинці, то могли б відкотитися в небезпечно недемократичний простір, тож, починаючи з 1998 року, Європейський Союз офіційно розпочав процес вступу всіх десяти східноєвропейських країн-претендентів разом із Кіпром. Невдовзі в список додали і Мальту. Однак Туреччину притримали.

З цього моменту, незважаючи на незмінні занепокоєння з боку низки чинних членів ЄС та, судячи з опитувань громадської думки, невеликої підтримки з боку більшості їхнього населення, розширення набуло власної динаміки. Розпочалися двосторонні переговори щодо вступу: спочатку з ядром основних, як тоді вважали, кандидатів — Кіпром, Чеською Республікою, Естонією, Угорщиною, Польщею та Словенією; а тоді, наступного року, з іншими — Болгарією, Румунією, Словаччиною, Латвією, Литвою та Мальтою. Належність Польщі до першої групи, незважаючи на пов’язані з нею економічні виклики, пояснювали її розміром і значущістю. Натомість Словаччину «понизили» до другої групи через застій і корупцію, до яких призвело авторитарне урядування Мечіара, а також — як попередження та приклад для інших.

Після того п’ять років тривали інтенсивні й часом гострі переговори. Столиці всіх країн-кандидатів заполонив «Брюссель», звідки туди стікалися радники, рекомендації, приклади, програми та вказівки, намагаючись підтягти їхні інститути, закони, норми, практики і державну службу до мінімально сумісного з Європейським Союзом рівня. Водночас претенденти, наскільки їм вистачало сміливості, вимагали запевнень, що вони матимуть вільний доступ до споживачів Європейського Союзу, водночас захищаючи свій внутрішній ринок від напливу привабливих і практичних товарів та послуг із Заходу.

Боротьба була абсолютно нерівною. Тимчасом як ЄС був давнім і неприховано обожнюваним об’єктом східних бажань, потенційні нові члени мало що могли пообіцяти натомість, окрім як добре поводитися. Отож сторони погодили, що нові члени отримають певні обмежені поступки (зокрема тимчасові обмеження на продаж землі іноземним покупцям, що було чутливим політичним питанням), але водночас вони мали прийняти те, що ЄС, попри зобов’язання щодо спільного ринку, встановить значні обмеження на експорт їхніх товарів й особливо людей.

З огляду на надзвичайно перебільшені прогнози щодо ймовірного руху населення (один звіт Європейської комісії, оприлюднений у 2000 році, передбачав, що з десяти східних кандидатів на вступ щорічно виїжджатиме 335-тисячна хвиля, якщо необмежено відкрити кордони), більшість західних країн-членів наполягали на квотах на в’їзд на Захід для східних європейців, відверто зневажаючи дух і навіть букву десяти років декларацій та договорів. Німеччина, Австрія та Фінляндія встановили обмеження на два роки, залишивши за собою право подовжити їх ще на п’ять. Аналогічно вчинили Бельгія, Італія та Греція. Лише Сполучене Королівство й Ірландія заявили про готовність дотримуватися євросоюзівського принципу «відчинених дверей», водночас оголосивши, що шукачі роботи зі Східної Європи одержуватимуть мінімальний рівень соціальної допомоги.

Поширення на схід сільськогосподарських субсидій та інших пільг також було суворо обмежене. Згідно зі «Звітом про перехідний період» Європейської комісії, це було почасти спричинено «питанням про здатність країн-кандидатів після вступу освоїти й ефективно використати гранти зі структурних фондів та фондів гуртування». Але основна причина полягала лише в прагненні знизити ціну розширення та зменшити конкуренцію для західних виробників. Східноєвропейські фермери мали б отримати ті самі субсидії, які вже виплачувалися на Заході, тільки у 2013 році, коли, за прогнозами, більшість із них вийде на пенсію або закине виробництво.

Коли переговори було завершено, умови погоджено, а 97 тисяч сторінок acquis communautaire були належним чином впроваджені в законодавство країн-кандидатів, саме розширення вже не сприймалось як апогей усього процесу. Після п’ятнадцятирічного очікування на вступ більшості нових членів можна було пробачити те, що вони не виявляли такого ентузіазму, яким горіли десять років тому. У будь-якому разі більшість практичних переваг західного залучення вже й так проявилися: зокрема в галузі автомобілебудування, де колишні комуністичні країни мали готову пропозицію дешевої та кваліфікованої робочої сили і в яку компанії на кшталт Volkswagen, Renault і Peugeot-Citroën активно інвестували в 1990-ті роки. Упродовж 1989‒2003 років сукупні прямі інвестиції з-за кордону для всієї Східної Європи сягнули 117 мільярдів доларів.

Насправді на початку ХХІ століття закордонні інвестиції в колишній комуністичній Європі пішли на спад. За іронією долі, це здебільшого було наслідком наближення розширення. Щойно такі країни, як Польща чи Естонія, опинилися б усередині Союзу, вести справи в них та з ними, певна річ, стало б простіше. Зі свого боку вони могли б більше продавати Заходу: Польща очікувала, що впродовж перших трьох років після вступу подвоїть експорт харчових продуктів до ЄС. Але це були наслідки відносної відсталості. Щойно країни Східної Європи опинилися б усередині ЄС, зарплати та вартість усього іншого в них почали б зростати до західного рівня. Цінову перевагу регіону перед заводами в