Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

кишені штанів, потер правою рукою забитий зап'ясток лівої і обережно прочинив двері, злегенька штовхнувши їх коліньми. Тієї жінки не було видно ніде, церковний майдан стояв безлюдний, темно-зелене листя на каштані припорошив пил; під вуличним ліхтарем притулився білий візок морозивника, на гакові ліхтарні висіла сіра полотняна поштарська торбина з вечірніми газетами. Морозивник сидів на тумбі й читав вечірню газету, а поштар примостився на борту візка й лизав морозиво. Проїхав трамвай, майже порожній, тільки біля задніх дверей стояв якийсь хлопець і вимахував зеленими купальними трусами.

Пауль помалу зачинив двері й спустився східцями; уже за кілька кроків він спітнів, надворі було надто жарко й надто ясно, і він затужив за глибокою сутінню церкви.

Траплялися дні, коли він ненавидів усе на світі, крім самого себе, та сьогодні був звичайний день, такий, коли він ненавидів лише самого себе, а все на світі любив: повідчиняні вікна будинків, що обступили майдан, білі завіски, бряжчання кавників, чоловічий сміх, блакитний дим сигари невидного йому курця,— густі ясно-сині хмарки пливли з вікна над ощадкасою,— біліший від молодого снігу крем на шматочку торта в руках у дівчинки в вікні поряд з аптекою; рот у малої теж був замурзаний білим як сніг кремом.

Годинник над ощадкасою показував пів на шосту.

Надійшовши до візка з морозивом, Пауль завагався на одну хвилину довше, ніж би слід,— і морозивник підвівся з тумби й згорнув газету, хлопець прочитав у першому рядку заголовка на першій сторінці; «Хрущов», а в другому — «розверзнута могила»; він подався далі, морозивник розгорнув газету й, похитавши головою, знову сів на тумбу.

Коли Пауль звернув за ріг будинку, де містилась ощадкаса а тоді звернув за ріг ще раз, від річки долинув голос диктора, Що повідомляв про черговий тур змагань веслярів:

— Чоловічі четвірки: Убія, Ренус, Цішбрунн-67.

Пауль ніби розрізнив голоси й відчув подих річки,— а до неї було метрів чотириста: дух мастила й водоростей, гіркий дим буксирів, плескіт хвиль під колесами пароплавів, що пливуть униз за течією, довгі гудки вечірніх сирен; барвисті ліхтарики по кав'ярнях просто неба,— стільці в них яскраво-червоні, немов охоплені полум'ям кущі.

Він почув постріл із стартового пістолета, вигуки й скандування хором, спочатку в такт із помахами весел: «Ціш-брунн!», «Ре-нус!», «У-б'я!», а далі — злиті в одно, перемішані: «Ре-брунн!», «Ціш-нус!» «Б'я-ціш!», «У-нус!»

О чверть на восьму, думав Пауль, до чверті на восьму в місті буде так само безлюдно, як і зараз. Навіть тут, нагорі, стояли машини, порожні, гарячі, пропахлі мастилом і сонцем, ліпились під деревами по обидва боки вулиці, стриміли у воротях.

Пауль ще раз звернув за ріг, і перед ним відкрилися річка й гори; машини стояли навіть на схилах, на шкільному подвір'ї, добралися аж під виноградники. На тихих вулицях, які він минав, вони гніздилися по обидва боки, й від того все тут ще дужче здавалося покинутим; сліпила очі осяйна краса машин, їхня блискуча елегантність, проти якої власники неначе боронилися бридкими талісманами: мавпячими мармизами, усміхненими їжаками, гидкими зебрами з вискаленими зубами, гномами з мертвим усміхом у руденьку борідку.

Звідси виразніше чулося скандування, поодинокі вигуки, долинув голос диктора, що повідомляв про перемогу цішбруннської четвірки, зірвалися оплески, ударив туш і залунала пісня:

Цішбрунн мій горами сповитий, Там води пливкі, Там вина п'янкі Й чаклунки-жінки...

Сурми орекстру видмухували з себе нудну мелодію, наче пускали мильні бульки.

Аж ось він пройшов у браму, і все те раптово вщухло. Сюди, на подвір'я за будинком Гріфдуне, гомін з річки ледь-ледь долинав, пропущений крізь дерева, приглушений старими коморами, поглинутий муром, голос диктора лунав мовби несміливо:

— Жіночі пари...

Постріл стартового пістолета бухнув, ніби випал дитячого пугача, скандування бриніло, мов спів за мурами.

Тепер його сестри саме вдарили куцими веслами об воду, обвітрені їхні обличчя споважніли, на верхній губі в кожної виступили краплинки поту і жовті пов'язки на чолах потемніли; мати піднесла до очей бінокля й відіпхнула ліктем руку батька, що й собі потягся до бінокля.

— Ціш-ціш-брунн-брунн! — гримнув хор голосів, за яким на мить не стало чути більш нічого, лише подеколи пробивалися мізерні уривки інших слів:

— У-нус, Ре-б'я...

А потім знялося справжнє ревище, яке тут, на цьому подвір'ї лунало, ніби хрипіння несправного радіоприймача. Цішбруннська двійка здобула перемогу; тепер напруження зійшло з облич сестер, обидві зірвали з голів потемнілі від поту пов'язки, впевнено підвеслували до фінішного човна й замахали руками батькові з матір'ю.

— Ціш! Ціш! — вигукували вболівальники.— Ура! Ціш!