Читати книгу - "Українське письменство"

Ночі безмірнії, ночі безсоннії, — Горе моє! Мозок наляжуть думки невгомоннії, В серці грижа, мов павук той, безсоннії Сіті снує!

Або сидить поет перед грубою, дивиться, як криється попелом червоний жар («попеліє червоная грань»), і йому здається, що той жар і попіл символізують його душу, її пориви і її пригасання в життєвій скруті:

І коли ж то той жар догорить, Що ятриться у серці мені? І чи скоро то горе згасить В моїм мізку думки вогняні?.. Я боротись за правду готов, Рад за волю пролить свою кров, Та з собою самим у війні Не простояти довго мені.

Натомленому життьовою метушнею, так солодко звучить йому «Пісня геніїв ночі»: в нас «забуття, покій і тьма. Засни! Засни! Засни!».

Ці настрої ведуть до того, що Франко починає думати про тих, хто не устояв в життьовій боротьбі, про людей, що дійшли межі в своїх уступках, про зрадників і ренеґатів, — як про своїх двійників. Своє внутрішнє роздвоєння він об’єктивує в низці нав’язливих, натрутних, настирливих видінь, уперто повертаючись до них на протязі п’ятнадцяти років. Таких видінь, «таких психологічних, сказати б, автобіографій», як говорить акад. Єфремов[141], маємо три: «Поєдинок», зимова казка («Зоря», 1883), «Поєдинок», віршована фантазія («З вершин і низин», 1883) і «Похорон», поема («Поеми», 1899).

В «Поєдинку» перед нами картина бою. В ряді борців, що йдуть проти бунтівників, проти тих, що

                       розірвать на часті Хотіли всі порфіри і корони, З престолів у печі огонь накласти, —

в лаві оборонців «законної власті» з повним, здається, переконанням б’ється і Мирон, тобто сам Франко (Мирон — його улюблений псевдонім, Мироном він називав себе в автобіографічних дитячих оповіданнях, Мироном підписувався під науковими навіть статтями). Але коли в екстазі боротьби він хоче крикнути: «Смерть бунтарям!» — власні слова вражають його безмірною брехнею: його серце, його сумління — не з прихильниками «законної власті». І в ту ж хвилину з пожежі виходить проти нього бунтар, з такою ж рушницею, риса в рису похожий на нього. І він — не привид, навпаки, він Мирон справжній, бо, як каже він,

Лиш на тирана в обороні жертви, На кривду в обороні правди, — стане Правдивий Мирон, — не злякаєсь смерті…

Мирон стріляє в свого двійника, але з ним трапляється