Читати книгу - "Українське письменство"

те саме, що з героєм Вайльда: ніж, скерований в полотно портрета, вказується в серці Доріана Ґрея…
Він стрілив, я між трупи повалився.

В «Похороні» тема та сама, але розвинена докладніше, деталізована, багатше забарвлена чуттям. Викінчена десь коло 1898 р., вона в’яжеться з статтею Франковою про Міцкевича так само, як його «Поклони» («Ти, брате, любиш Русь» і інш.) відбивають його суперечку з своїми. А. Крушельницький в своїй книзі, коментуючи поему, зіставляє зраду Міцкевичевого Конрада, що зраджує народ чужий, який його усиновив, адаптував, щоби визволити свій, — з відступництвом Мирона у «Похороні» (знов той же Мирон!), що, відступаючись від свого народу в рішучу хвилю і тим прирікаючи його на загин, хоче прищепити йому нову силу — ідеал. В промові своїй на бенкеті він заявляє: «Я боявся побіди свого народу».

Я бачив, що ті лицарі завзяті, Що йшли в огонь і бились, мов орли, В душі своїй були і темні, й підлі, Такі ж раби, як і вперед були.

Їхня перемога була б перемогою плебейства, брутальних сил і нетями.

І я зламав той знаряд непридалий, Спокусу дéшевих побід відверг, Бо краща від плебейської побіди Для них була геройська смерть тепер… Тепер вони погибли, як герої, І мученицький прийняли вінець, Їх смерть життя розбудить у народі, Це початок борні, а не кінець. Тепер народ в них має жертви взір І ненастанний до посвят підпал; Їх смерть будущі роди переродить, Вщепить безсмертну силу — ідеал.

«Про етичну висоту сеї і тої зради, — веде далі Крушельницький, — спорити немає потреби! Та ось поет, осудивши ту, осуджує не менш рішучо сю!»

Справді, одмінність од Міцкевичевого трактування зради — величезна. Там — в «Конраді Валленроді» — зрадник виступає перед нами, як варіант героя, тут він змальований, як найновіше уособлення «великого грішника». В коротенькій прозовій передмові до поеми Франко говорить, що його привабила ситуація: «великий грішник навертається на правдивий шлях візією свого власного похорону». «На цій старій основі» він і спробував «виткати нові взірці». Він пересадив її (ситуацію) «на світський ґрунт», хоч це «в значній мірі зроблено в оповіданні про Дон Жуана», і змодернізував героя леґенди, бо ж, очевидно, «наш час великих класових і національних антагонізмів має значно одмінне поняття про великого грішника, ніж час Филипа II і Торквемади».

«Похорон» відкривається яскраво змальованою картиною врочистого бенкету:

Велика зала світлом вся залита. Горять лампи й ряснії жирандолі, І повінь іскор, наче стежка бита, У дзеркалах великих ллється долі.