Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— Дурниці! — засопів Ґеорґ.

— Гелен не дорожить життям, — сказав я. — Вона знає, що в неї рак і що їй уже не вилікуватись.

Ґеорґ вирячився на мене.

— Брешеш, стерво! У неї жіноча хвороба, а не рак!

— У неї рак. Про це дізналися ще в Цюриху, при першій операції. Уже тоді було запізно лікувати. І їй про це сказали.

— Хто сказав?

— Лікар, який оперував її. Вона вимагала від нього правди.

— От свиня! — проревів Ґеорґ. — Ну, я ще доберуся до тієї сво-лоти! За який-небудь рік ми зробимо Швейцарію німецькою! От недолюдок!

— Мені хотілося, щоб Гелен повернулась додому, — сказав я. — Та вона відмовилась. Але гадаю, вона погодилась би, якби я їй сказав, що нам треба розлучитися.

— Просто сміх!

— Я зміг би повестися так огидно, що вона зненавиділа б мене на все життя.

Я бачив, як напружено думав Ґеорґ. Я сперся на руки і не зводив з нього очей. Мені заболіло перенісся, так намагався я нав’язати йому свою волю.

— Як це? — нарешті вимовив він.

— Вона боїться, що від неї вже тхне і що нею гидують. Якби я таке сказав, вона б мене зреклася навіки.

Ґеорґ роздумував. Я, здається, міг навіть прослідкувати за ходом його думок. Він розумів, що моя пропозиція сприятлива для нього. Навіть коли б він і вибив з мене адресу Гелен, вона ще більше зненавиділа б його; якщо ж я поставлюся до неї як негідник, вона зненавидить мене, а він зможе виступити в ролі рятівника і сказати їй: «Хіба я не казав тобі завжди про це?»

— Де вона мешкає? — спитав він.

Я назвав вигадану адресу.

— Будинок має з півдесятка виходів, — додав я. — Через підвал і суміжні вулиці. Вона зможе легко втекти, якщо з’явиться поліція. Та вона не втече, якщо прийду я сам.

— Або я, — перебив Ґеорґ.

— Вона подумає, що ви мене вбили. А в неї є отрута.

— Дурощі!

Я чекав.

— А що ти за це хочеш? — спитав Ґеорґ.

— Щоб ви мене^відпустили.

Він осміхнувся. Його посмішка нагадувала оскал звіра. І я одразу зрозумів, що він нізащо в світі не відпустить мене.

— Гаразд, — трохи згодом сказав він. — Поїдеш зі мною. Я буду стежити, щоб ти не викинув якогось коника. Ти скажеш це їй при мені.

Я кивнув.

— Ну, давай! — Ґеорґ підвівся з табуретки. — Умийся он там під краном.

— Я беру його з собою, — кинув Ґеорґ одному з гестапівських бовдурів, що сидів у кімнаті і, забавляючись, приміряв собі оленячі роги.

Той викинув руку у нацистському вітанні і побіг відчинити дверцята Ґ еорґової машини.

— Сідай. сюди, поряд, — наказав Ґеорґ. — Дорогу знаєш?

— Звідси ні. Знаю тільки від СаппеЬіеге.

Ми помчали крізь вітряну й холодну ніч.

Я сподівався, що коли машина їхатиме повільніше або десь зупиниться, мені вдасться якось вискочити з неї; але Ґеорґ мої дверцята замкнув. Кричати теж було марно — ніхто не прийде на допомогу людині, яка гукає з німецької машини; крім того, поки я двічі гукну з закритого лімузина, Ґеорґ приб’є мене.

— Гляди мені, я сподіваюсь, що ти сказав правду, — пробурчав Ґеорґ. — А якщо дуриш мені голову, то я звелю зідрати з тебе шкіру й посипати перцем…

Я сидів, зіщулившись, на своєму місці, коли машина загальмувала перед якимсь возом, що несподівано виринув із темряви, я навмисне клюнув носом об стінку кабіни.

— Ти мені не'придурюйся, боягузе, не прикидайся непритомним! — гаркнув Ґеорґ.

— Я зовсім заслаб, — відповів я, поволі підводячись.

— Жалюгідна ганчірка!..

Тимчасом я відірвав підкладку за поясом штанів; коли машина загальмувала вдруге, я намацав рукою лезо бритви; на третій раз я, вдарившись головою об запобіжне скло, уже встиг вийняти лезо; в темряві машини Ґеорґ не міг побачити, що у мене в руці.

Шварц підвів голову. У нього на чолі виступили дрібненькі крапельки поту.

— Він би нізащо в світі не відпустив мене… — мовив Шварц. — Адже і ви так гадаєте?

— Звичайно, не відпустив би.

— На повороті я раптом голосно гукнув: «Обережно! Зліва!..» Мій несподіваний крик подіяв швидше, ніж Ґеорґ устиг щось подумати. Голова його мимоволі сіпнулась ліворуч, і він загальмував, міцніше охопивши руками кермо. В ту ж мить я кинувся на нього. Лезо, вправлене в шматочок пробки, було невелике; але я різонув ним збоку по шиї і з силою потягнув через дихальне горло. Випустивши кермо, Ґеорґ схопився рукою за горло. Потім безсило похилився до лівих дверцят. Машина рвонулась і врізалася в густий чагарник. Дверцята розчинилися навстіж, і Ґеорґ випав з машини. З нього цівкою текла кров, він тільки хрипів.

Я вибрався з машини і прислухався. В навколишній тиші мотор, здавалося, аж ревів. Я вимкнув його, і тоді тиша зашуміла, наче вітер. То шуміла кров у моїх вухах. Спостерігаючи за Ґеорґом, я шукав своє лезо. Воно блищало на підніжці машини. Я взяв його в руки і став чекати. Я не був певен, що Ґеорґ не схопиться на ноги; трохи згодом він дриґнув кілька разів ногами і завмер. Я кинув лезо, потім знову-під-няв і встромив у землю. Вимкнув світло й знову прислухався. Навколо було тихо. Я не продумав заздалегідь, що робитиму далі, отож тепер мусив діяти якомога швидше. Чим пізніше розкриється вбивство, тим краще для мене.

Я роздягнув Ґеорґа і спакував його речі. Потім відтягнув труп у кущі. Поки його знайдуть, мине певний час, а далі мине ще якийсь час, поки з’ясують, чиє то тіло. Може, мені пощастить і його просто не впізнають.

Перевіривши машину, я переконався, що вона справна. Я вивів її знову на дорогу. Тут мене занудило, і я вирвав. У машині знайшовся кишеньковий ліхтарик. Сидіння і дверцята були забризкані кров’ю. Але все те було обтягнуто шкірою, тому кров стиралася легко. Ставши біля канави, я Ґеорґовою сорочкою помив машину. Змив кров і з підніжки. Підсвічуючи собі ліхтариком, я витирав машину, поки вона стала зовсім чиста. Потім помився сам і знову сів за кермо. Мені гидко було сидіти на місці Ґеорґа; у мене було таке відчуття, ніби він ось-ось стрибне з темряви мені на спину. Я ввімкнув мотор і поїхав.

Машину я лишив на певній відстані від квартири, у провулку. Саме йшов дощ. Я перетнув вулицю й глибоко зітхнув. Поступово знову став відчувати, як болить моє побите тіло. Я зупинився перед вітриною продуктового магазину, у якій лежала риба, і збоку побачив