Читати книгу - "Одного разу на Різдво, Артеліна Грудень"

Сергій

 Дорога до Славського була напрочуд спокійною. Діти на задньому сидінні розповідали навперебій мені історії зі свого життя. Я слухав і дедалі більше думав про те, як багато я всього проґавив! Адже мама має рацію, ще трохи і з малих і слова не витягнеш. Якщо зараз не зміцнити відносини, то скоро вони віддаляться від мене, від Олени.

Я перевів погляд на дружину. Зимове сонце пестило її обличчя і я позаздрив йому. Мені теж хотілося провести рукою по її щоці, погладити її волосся. 

Мені так хотілося доторкнутися до неї, але як? Сидить немов Снігова королева. Незворушна вся, відчужена, чужа. 

А колись була моя.

Руки сильніше стиснули кермо. 

Від безсилля.

Коли Олена щось надумає, її з місця не зрушиш. Я пам'ятаю як її батьки були проти мене. Тільки переконати доньку не вдалося, скільки вони не намагалися. А потім у нас трапилася Іванка. Тоді ми, звісно, не знали ні імені, ні статі, але перервати вагітність Альона не погодилася. Я пам'ятаю, як тиснули і її, і мої батьки на нас. Мені хлопцеві було складно, а моя Оленка незворушно стояла на своєму. Напевно тоді я і зрозумів, що вона моя людина, що з нею не страшно життя прожити і що, хто-хто, а Олена не зрадить.

Тільки як так вийшло, що її супер сила спрацювала проти мене? У який момент ми опинилися по різні боки барикад? А головне - чому?

Я зловив на собі погляд дружини, але зробив вигляд, що не помічаю його. Вона довго й уважно вивчала мій профіль.

 Я й не помітив, що затамував подих, боячись злякати. 

Може їй так само самотньо після розлучення, як і мені? 

- Олено, а пам'ятаєш, як минулого разу ми їхали в Славську?

Щоки дружини спалахнули як два полум'я. Вона швидко озирнулася назад, щоб перевірити, чи чують діти нашу розмову, а коли переконалася у протилежному, тихо прошипіла:

- Знайшов, що згадати.

Я усміхнувся, якщо й пам'ятати, то щось хороше. У цьому випадку скоріше незабутнє, яскраве і божевільне. Думаю, завдяки тій поїздці і, звісно ж, відсутності з нами Іванки, з'явився Матвій.

- Ніколи ще мені так соромно не було, як тоді. 

Тихо додала Альона, прикладаючи долоні до палаючих щік.

- Думаєш патрульних можна таким здивувати? Упевнений, ми були не першими і не останніми, хто не встиг доїхати додому.

- Якби не квитки на гру, ми б новий рік відзначили у відділку поліції.

Посмішка осяяла її обличчя, і я немов перенісся на сім років назад. Адже я з розуму за нею сходив!

- Тату, а ти написав листа Святому Миколаю?

Запитання сина змусило мене переключити увагу з минулого на сьогодення.

- Так я вже виріс, Матвію. 

- І що тобі подарунок не подарують?

- Не святий Миколай.

- А хто? Мама?

Я подивився на Оленку. Від її подарунка я б не відмовився.