Читати книгу - "Прощення"

— Сильно стисни, — наказує Білий.

Ґрам слухається, дивлячись відсутнім поглядом перед собою, і стискає металеві ролики.

— Записуй, — каже Білий.

Роза виймає з кишені шуби диктофон, вмикає.

Білий схиляється і пошепки питає Ґрама:

— Хто ти?

— Само Ґрам, — відповідає пан Ґ.

— Хто ти за професією?

— Митник.

— А крім того?

— У мене було багато імен — справжні та вигадані, зважаючи на потреби.

— На кого ти працюєш?

— На себе. Тепер тільки на себе.

— На кого ти працював у минулому?

— На митницю й водночас на Службу національної безпеки Югославії, а пізніше — на «Сову».

Слухаючи відповіді, Білий стежить за стрілкою на е-метрі, яка весь час коливається десь посередині розміченої позначками шкали.

— Бачу, ти не брешеш, — каже Білий.

Роза Портеро встає і зникає в першому, більшому приміщенні.

— Не брешу, — твердить Ґрам.

— З чим у тебе асоціюється слово «брехня»?

— З моїм котиком. Одного разу він зник. Я шукав його скрізь, довкола ферми, на якій ми жили, по полях, навіть у сусідніх горах. Я невтішно плакав, і моя мама пообіцяла мені, що він повернеться. Я відразу збагнув, що вона бреше.

— Що перше тобі спадає на гадку при слові «щастя»? — питає Білий.

— Спадає. Свіжина на кордоні.

— Що там сталося?

— Тоді я був молодим митником. Це сталося в Каринтії, на кордоні між тодішньою Югославією й Австрією. Я весь день ходив лісом, багато заробив, було багато приколів. Тоді я того не відчував, але якщо сьогодні оглянутися назад, розумію, що я був щасливим.

— Наведи мені один приклад, коли ти був щасливий.

— Один селянин мав дім прямо на кордоні. Кордон пролягав через його кухню. Розумієте, насправді йому потрібен був паспорт, щоб перейти з кухні, яка містилася в Югославії, на інший бік «залізної завіси» — щоб посрати, бо його туалет був у Австрії. Але селянинові захотілося свіжини. Свіжини в забороненій прикордонній зоні! Попросив нас, митників, нелегально йому доправити м’ясника. І ми доправили. А через кілька годин привезли до нього ще й австрійських митників. Коли свиня вже була оббілована й розрізана, ми й нагрянули разом з австрійцями і добряче на нього нагнали страху. І не тільки через нелегальну свіжину. А значно гірше: через спробу допомогти м’ясникові незаконно перетнути кордон. За це тоді йому загрожувало двадцять років. Селянин так благав, що врешті впав на коліна і всцявся в штани. Курва, ми з австрійцями тоді наіржалися як коні. Але селюкові було не до сміху. Він стояв на колінах у власній сечі і продовжував просити. Врешті, за те, що не здамо його, ми собі взяли по пів свині. І лишили йому свинячу голову. Вона лежала точно на лінії розмежування, і не було сенсу сперечатися, чи вона югославська, чи австрійська.

— Це робило тебе щасливим?

— Ще й як. До того ж я розбагатів, ну, принаймні нагріб достатньо, щоб змогти купити цей ресторан після десяти років роботи на митниці.

— Що тобі перше спадає на гадку, коли думаєш про щось сумне? — запитує Білий, випростовуючись, аби побачити, що робить Роза. У цей час порожнім рестораном розлягається дзенькіт склянок із‑за барної стійки.

— Футбол.

— Я маю на увазі, що тебе особливо зачепило?

— Мама мене набила, бо я приніс додому кості, які нібито були людськими. На Побрежжі, де я виріс, вони повсюдно стирчали із землі. Ми, діти, їх витягали і грали ними в хокей на траві. Але додому мені їх не можна було приносити. Я досі пам’ятаю, як вона перехилила мене через коліно, і як із кожним ударом хрускала кістка, якою вона мене била.

— Це найсумніша річ, що трапилася з тобою в житті?

— Не знаю.

— Як не знаєш?

— Є щось сумніше. Але не знаю, чи це сталося в цьому житті саме зі мною.

— А з ким?

— Сталося з моєю мамою. Я чую її крики. Все навколо мене стискається, душить мене. Я відчуваю, як щось м’ясисте стукається об мою голівку.

— А де ти?

— Я у своїй мамі, ще не народився.

— Це твій батько?

— Ні.

— Що сталося з цим чоловіком пізніше?

— Не знаю, я так і не дізнався, хто це був.

— Як ні?

— А так. На щастя, бо якби дізнався, мусив би його вбити.

— Хто ти?

— Само, Само Ґрам. У школі мої однокласники насміхалися з мене: казали, що я Ґрамчик. Пізніше я всім їм показав, хто я.

— А ким ти був до того?

— Бачу зелене світло. Галявини засліплюють мене. Вони згорять, хіба не бачиш?

— Повторюю запитання: ким ти був до того, як народився Само Ґрамом?

— Багато ким.

— Наприклад?

— Був плотарем, тут, на Драві. Ріка, її течія, моє життя. Це прекрасні роки, але в той час я цього не знаю. Надто сильно сумую за своєю сім’єю, чотирма синами і дружиною. Ми любимо одне одного.

— Далі, — каже Білий.

— Вдихаю запах вологої темряви. Кривавий кашель роз’-їдає мої легені та ніздрі. Я бачу маленький ліхтарик, що ледь мерехтить в тунелі, де я працюю шахтарем ртутної копальні. Вчора в сусідньому тунелі засипало трьох вуглярів. Під час роботи перед моїми очима постійно спотворені трупи, які я допомагав виносити назовні. Якими ж вони були холодними, хоча ми їх швидко відкопали.

— Продовжуй.

— А також я був черницею в монастирі. Це було перед Першою світовою війною.

— У монастирі?

— Лікувала прокажених у Баварії.

Ґрам хихоче.

Білий дивиться на шкалу пристрою, стрілка плаває посередині.

— Чому ти смієшся?

— Я була лесбіянкою, але, на щастя, про це ніхто ніколи не довідався, крім Анни.

— Анна?

— Це була сестра-бенедиктинка, моя коханка.

— Чого ти насправді боїшся?

— Кальварії.

У сусідньому приміщенні дзеленчать пляшки, Роза жбурляє одну об підлогу, і вона розлітається на друзки. З другою в руці повертається до Білого, ставить її на стіл, «Джек Деніелс». Білий строго глянув на неї, але допиту пана Ґ. не припинив.

— Якої Кальварії? — продовжує Білий.

— Кальварії.

— Маєш на увазі Христової[4]?

— Та якої Христової. Маю на увазі Кальварію, гору над Марибором. Я думав, ти звідси, та бачу, що ти нічого не знаєш. Я боюся Кальварії та сили «Великого Орка».

— Що за «Великий Орк»?

— «Великий Орк» — тринадцять охоронців таємниць.

Ґрам знову хихоче.

— Що знову смішного? — питає Білий.

— Дехто навіть не знає, що є частиною «Орка», — відповідає Ґрам і відразу серйознішає. — Більшість не знає інших членів. Тринадцять членів «Великого Орка» приводять у рух це місто. Приводять, але навіть не знають, що, і чому, і…

Роза нахиляє пляшку, відпиває і знову ставить на газетний папір. Її каре око — мутне, напівзаплющене.

— Ти багато чого знаєш, — зауважує Білий.

— Це моя професія — багато знати. Якби я не знав так багато, я б уже не жив.

— Namen, wer sind sie?[5] — викрикує Роза.

— Не можу, «Великий Орк», вони мене вб’ють! — перелякано вигукує Ґрам.

Ґрам починає труситися, ширячи нестерпний свинячий сморід.

— Ми врятуємо тебе, не хвилюйся, — каже Білий.

— «Великий Орк» мене вб’є. Ніхто не має таких сил, щоб утекти від нього!

— Ти віриш у прощення?

— Я не знаю, що таке прощення. Що ти маєш на увазі?

— Неважливо, — каже Білий. — Просто знай, що від того часу тобі буде прощено. Ти будеш жити, але «Великий Орк» не зможе тобі нічого заподіяти.

— Я застарий, щоб тікати за