Читати книгу - "Зліпи мені щастя, Валерія Серпень"

— Соломіє, це ти? — гукає Олег з вітальні щойно я грюкнула дверима квартири, — Шоколадку купила?

Що купила, що купила… Як маленький. Хоч би вийшов зустріти мене. Ще й Тарас цей підлив масла у вогонь своїми зауваженнями, що наречений обов’язково б допоміг донести пакети з магазину. Хоч як би я не намагалася вдавати з себе повністю самостійну і незалежну, а турботи ой як не вистачає. 

— Купила, — відповідаю йому, на ходу знімаючи свої чоботи і заліплений снігом пуховик.

— То неси хутчіш, — знову цей бісячий голос починає роздавати накази, наче пан наймичці.

Заходжу на кухню і ставлю пакети на стіл. Починаю розбирати продукти, щоб знайти ті злощасні шоколадки і не знаходжу їх. От дідько, загубила. Мабуть десь закотилися в снігу. Йду до вітальні, де Олег дивиться якийсь бойовик на повній гучності.

— Де шоколадки? — блакитні очі з очікуванням дивляться в мої, поки в них не з’являється образа — Знову забула купити?

— Олеже, я їх загубила. Підсковзнулась і впала біля магазину. А коли збирала продукти в снігу, мабуть не помітила їх.

Він з докором споглядає за мною.

— А взагалі ти міг би й сам до магазину сходити, або зі мною разом. Допоміг би пакети донести. — не стримуюсь і ті думки, що бентежили мене разом з образами вискакують з рота.

— Навіщо? — Щиро дивується мій наречений, — Ти ж там неподалік працюєш. Тобі що, важко після роботи дорогою заскочити за продуктами? А мені ж пертися через все містечко…

— Ну… ти міг би взяти на себе теж якісь обов’язки по організації нашого побуту. Мені важко все робити самій… — чомусь починаю відчувати почуття провини за те, що докоряю йому.

— Ну так ти в моїй квартирі живеш, — аргументує своє небажання допомагати, — А це вже великий внесок в побут. Ще й очі закриваю на твої проколи, як от сьогодні з шоколадками.

— Тобто… Ти вважаєш, що мати житло — це достатній внесок. А якщо я завагітнію і не зможу працювати? — цілком логічно турбуюся про впевненість у завтрашньому дні, — То що ми сидітимемо в квартирі голодні й холодні?

— Ти ж бачиш сама, що не виходить у нас дитини, вже майже рік ми ніяких контрацептивів не використовуємо, а ти так і не завагітніла. Значить, така наша доля — жити для себе, — отак просто Олег відмовляється від моєї мрії, яку я вважала спільною.

— Ти маєш на увазі для тебе? — злість спалахує в мені з новою силою, — Бо все, що я роблю йде тільки тобі на благо, а я навіть відпочити не можу нормально після роботи. Ледь вишкрібаюся з боргів в борги, щоб купити продуктів і оплатити комуналку.

— Тож мама завжди допомагає, — відмахується за старою звичкою Олег. — Хочеш, я їй подзвоню і попрошу трохи грошей, якщо не вистачає.

— В тому то і справа, Олеже, що мама! Розумієш, мама, а не ти! Я так більше не можу. Мені соромно просити гроші на життя в твоєї матері. — не стримуюсь і переходжу на крик.

— Ти що, хочеш мене кинути? — він аж схопився з дивана, на якому лежав весь час, — От невдячне стерво!

Це вже точно остання крапля! Він вперше обізвав мене, хоча ми останнім часом часто сварилися. Я б з радістю зібрала свої речі, яких насправді не більше, ніж пакетів, що я сьогодні несла з магазину, і покинула цю квартиру. Але є одна проблемка. Мені немає куди йти. Особливо посеред ночі.

Мої батьки живуть в селі за двісті кілометрів звідси. А в це містечко я, між іншим, слідом за Олегом переїхала зі столиці, де ми познайомилися. Хіба що до тітки, материної сестри, можна поки що напроситися. Вона мешкає неподалік місця, де я працюю. Але то вже вранці, не серед ночі ж телефонувати. А отже з тим, щоб залишити квартиру, доведеться зачекати принаймні до ранку.

— Завтра я з’їжджаю! — вигукую і виходжу з кімнати, — Це кінець, Олеже. Нічого в нас не вийде. — з сумом додаю вже в дверях.

— Ну і котися, куди хочеш! Невдаха! — вигукує зі злістю і спокійно повертається до перегляду бойовика, який ставив на паузу під час нашої розмови.

А я прислухаюся до своїх відчуттів. Всередині все на диво спокійно і тихо. Ніби навіть полегшення відчувається. Тепер не буде в мене переживань як догодити нареченому, якому це виявилось непотрібним. Чомусь несподівано згадується Тарас і його пропозиція допомогти. Постає паралельно з Олеговою байдужістю, показуючи всю потворність наших з ним стосунків, позбавлених будь-якої близькості. Ані підтримки, ані допомоги чи навіть простого людського спілкування я від нього не бачила за останній рік. Та й до того він весь час був зайнятий своїми «справами». 

Але ж ми разом вже кілька років. Вважатиму свою совість чистою, я робила все, що було в моїх силах задля цих стосунків, але даремно; його ставлення до мене і нашого взаємного існування не змінилося.

Приймаю душ і влягаюся спати в ліжко, на якому ми спали разом останній рік. В животі метушаться метелики, сполохані моїми новими відчуттями свободи і сподіваннями на краще майбутнє. 

«Ніяких більше чоловіків, — даю собі обіцянку, — Але от від дитини б не відмовилася…»

Олег залишився спати на дивані біля телевізора, як вже не раз робив. Просто засинав під звуки вибухів і стрілянини, що лунали з екрану майже до ранку. А я майже одразу провалилася в сон, відчуваючи неймовірний спокій, насолоджуючись відчуттям примарної свободи. Совість мене не мучить. Я навіть не здогадувалася, яке це полегшення — прийняти рішення і зробити бодай один крок в напрямку його реалізації.