Читати книгу - "Ґена, Куценко Люба"

Не скажу, що люди мені не давали. Дуже радо давали, але ціла біда в тому, що хто дасть раз – молока, яєць чи масла, то уважає, що виконав свій обов'язок як не на ціле життя, то бодай на рік. Другий раз до нього не йди, бо скидає на сусіда, а сусід на другого сусіда. І так всі! Ще такі продукти, як мука, товщі і навіть яєчка, я могла переховати і розприділити, але найгірше з молоком. Я мусіла мати хоч через день певну кількість молока для дітей. Скільки я не просила селян визначити між собою чергу, а я вже сама буду ходити по молоко, але де там!.. Прийдеш до однієї господині – вона сьогодні здавала контиґент; до другої – носила до міста, бо треба на базарі якогось лаха чи нафти купити; до третьої – одна корова, для своїх дітей молока мало; до четвертої – то присікається, що зачасто до неї ходжу... Оттак, бувало, ходжу я, як дурна по селі, з коновкою в руках і не знаю, пощо я гризуся з людьми... Часом розсерджусь і вертаюся до сиротинця без молока.

– Чому, ви, не звернулись до нашого допомогового комітету?.. Я знаю, що вони мають великі запаси продуктів від селян і допомагають міському шпиталеві і дають полоненим.

– Дають?! – сказала Віра з легкою іронією, – може, кому дають, а решта гниє, плісніє або...

– Але ж... – перебила я її.

– Ні, почекайте! В найкритичніший момент я звернулася до ляндрату по допомогу для сиріт. Мене скерували до українського допомогового комітету. Знаєте, що мені сказала та панюся, котра завше там сидить? – А, ви, що, каже, не можете сама собі ради дати?! – Я сказала, що якби могла дати раду, то не зверталася б до них, що я потребую допомоги не для себе, а для дітей, і прошу якусь частину білих сухарів, яєць, тощо – уділити для сиротинця. Тоді вона мені сказала: – У нас все підраховано і записано, нічого не гине. Врешті, як напишете заяву, то ми розглянемо її на засіданні і повідомимо вас. Нічого не гине! – повторила глузливо пані Віра. – А я знаю, що цвілими булками загромаджена ціла кімната і своїх свиней годують ними.

– Агов, Віра! Чи ти вже готова?! – від брами йшла поспішно Марійка. – Чого тебе так довго не було? Я вже дочекатись не могла! – роздратованим голосом сказала Віра.

Марійка наблизилась до нас.

– Що, серденько? – сказала вона з легкою усмішкою, поклавши руку на плече пані Віри. – Два тижні, як одружена, а вже гумор не дописує!

Віра роздратовано скинула її руку з плеча.

– Дай спокій з дурними жартами!.. В мене час порахований! Я за цю годину, що тебе чекала, вже б всі справи полагодила. Маю ще повно роботи в хаті... Де ти була?!

Марійка насмішкувато дивилася на неї.

– Бачиш, маєш багато роботи! А, треба було йти за наймичку в свого мужа?! Чи тобі було зле в притулку? Ти...

– Перестань! – вже зовсім сердито перебила її Віра. – Це нікому не цікаво!

– Власне, що цікаво! – продовжувала незражена Марійка. – Ти скажи мені, що тобі бракувало в притулку? Була директорова, всіма командувала, а тепер муж командує тобою! Я тобі прислужувала, а тепер ти мужу прислужуєш! Щоранку підносила тобі каву до ліжка, а тепер сама зриваєшся рано, щоб мужу снідання зробити. Прецінь це правда! Може скажеш, ні?!

– Ай, іди дурна? – напівсердито сказала Віра. – Ліпше скажи, як там дитина?!

Марійка споважніла.

– Зле! Треба до шпиталю!

– Що, у вас в сиротинці хора дитина? – запитала я.

– Так, прошу пані, захорував хлопець, – сказала Марійка, – і не знаємо, що з ним!

– Кликали лікаря? – Якого, прошу пані?!

– Як якого? – З гміни!

– Коб-то він був, прошу пані!

– То ж завжди при гміні був лікар.

– Нема тепер, прошу пані! Всіх урядовців з гміни німці, як не порозганяли, то постріляли.

Я змовчала. Мене почали дратувати її дотепи.

– Не дурій, Марійко! – зупинила її Віра. – Лікаря при нашій гміні дійсно нема. Урядує один лікар на три гміни. До тої гміни далеко, сюди до міста ближче. То ти кажеш, що хлопцеві гірше?! – звернулась вона до Марійки.

– Дуже погано! Треба негайно до шпиталю!

– То не гаймо часу!.. До побачення! Будьте ласкаві, нагляньте за дітьми!

Вони хутким кроком віддалились.

***

На другий день, вже зрання, почав порошити дрібненький дощик. Посіріло. Знявся вітер. "Починається осінь", – подумала я, тиняючись з кутка в куток і заглядаючи інколи через вікно на плакуче небо.

Перші дні вересневої зміни від літа до осени, завжди впливали на мене пригнічуюче. Вони навівали на мене тугу за чимсь, що вже ніколи не вернеться. Хотілося линути – навздогін за сонцем!

Було по полудні. В хату з грюкотом і галасом вбігла моя дочка.

– Мамо, – задихано сказала вона, – чи можна, щоб зараз прийшли до нас Юрко й Зіна?

– А, ви.... – тільки я встигла сказати, як вона хутким тарахкотінням перебила мене:

– Ми будемо чемні! От, побачиш! Ми будемо гратися в школу! Я буду вчителькою. Ми вже все приготували.

– Добре! Тільки, щоб не галасували!

– Ні, не будемо! Знаєш, тьотя Віра і панна Марійка несуть хорого хлопчика до шпиталю! Я сказала, що, поки вони там забаряться, Юрко і Зіна можуть побути у нас... Ти не гніваєшся?

Я усміхнулася.

– А знаєш, той хорий хлопчик такий бідненький і такий якийсь, що мені його дуже шкода! Панна Марійка з тьотею Вірою привезли його і посадили в кухні на крісло, а він одразу заснув. Сидячи... Так, знаєш, голову схилив на груди, руки спустив і спить!.. Панна Марійка штурхала його і казала: "Ну, не спи! ", а він підведе голову з такими, якби заплющеними очима і каже: "Бабусю, бабусю!" – і знову засне... Юрко і Зіна сміялися і глузували з нього, а він нічого! Тільки часом гляне якось дивно і знову скаже: "Бабусю, бабусю!". – Чого це він так, мамо?!

– Мабуть, дуже хорий і має велику гарячку. Але дуже негарно, що Юрко і Зіна сміялися з нього!

– Я казала їм про це, – дивлячись на мене широко відчиненими очима, говорила моя дочка, – а вони перестануть на хвилинку і знову починають... То я вже йду по них, мамо!

***

Вже смерком прийшла Віра по дітей. Я запитала її про хорого хлопчика.

– Знаєте, у нього менінґіт!

Вона посумніла. Я тривожно зикнула на свою дочку. Вона перебувала пару годин з хворою дитиною! Я була сердита. Пані Віра, ніби спостерігши моє незадоволення, сказала:

– Знаєте, Марійка хоч така хоробра на язик, але без мене не може собі дати ради. От, прошу, такий випадок з дитиною! Хвора на менінґіт дитина перебувала п'ять днів із здоровими, і вона не подумала ізолювати її, не подбала примістити в шпиталі. Я сама найняла фіру, сама привезла дитину і сама мусіла полагодити в шпиталі всі формальності.

– Я чула від дочки, що вона штурхала хлопця, як він був у вас, – сказала я, дивлячись на задуману Віру.

– Е, взагалі Марійка дуже груба в обходженні з дітьми!.. Вона поводиться з ними, як капраль з новобранцями. Встало – умивайся! Умилося – їж! Наїлося – сиди тихо і не рипайся! У вечорі повечеряло – спи! Вона не розуміє, хоч я їй стільки раз казала, що дитина потребує бодай трішки ласки. Навіть, поминаючи ласку, дитина потребує, щоб хтось побалакав з нею, оповів щось, навчив чомусь... Марійка каже, що дітей не можна розпускати. Вони мусять мати дисципліну! – Бувало, як я працювала в сиротинці, змучена цілоденною працею, вийду інколи в садок, щоб хоч трохи думками відпочити, а тут, де не візьмись, якесь моє дитинча з'явиться! Присяде, притулить до мене стрижену голівку і заніміє... Тільки зиркає оченятами. Як же на нього накричати чи відігнати?! Я погладжу по голівці, а воно не ворухнеться, тільки очі робляться в нього ще сумніші.

– Бідні діти! Шкода, що я мусіла їх на такі руки залишити! Знаєте, як я прийшла сьогодні до сиротинця по хворого хлопця і діти побачили мене, – що то було радости, запитів і плачу!.. Ледве вирвалася від них! Мусіла пообіцяти, що як завезу хлопця до шпиталю, то вернуся до них.

– Як ця дитина? Виживе? – запитала я.

– О, де там! Більше трьох днів не виживе!.. Нема медикаментів в шпиталі. А саме головне – запізно привезли. Мушу завтра до нього навідатись!

– Чи цей хлопець з села?

– Ні, з міста.

– Чи давно він в сиротинці?

– Всього три місяці. Його єдина рідня бабуся – померла!

– А батьки давно померли?

Пані Віра підвела в задумі брови, як людина, що не знає, як відповісти.

– Чула, що батько згинув під час большевицької евакуації, а мати десь по дорозі загубилася.

– Це жахливо!.. Бідна мати не знає, що її дитина умирає! – сказала я більше про себе, як до Віри.

– Та-ак, – протягнула вона, – ну, діти, ходімо додому! – звернулася до своїх прибраних дітей.

***

Того вечора я лежала в ліжку вже пару годин, а сон не надходив. Доля хлопчика-сироти – незрозуміло мене перейняла. "Батько згинув під час евакуації, мати загубилася, а бабуся померла, – повторяла я в умі слова Віри, може вже десятий раз. – А те бідне дитя – лежить там одиноке!" – Мала жаль до батька, що згинув; до матері – що загубилася; до бабусі – що померла і покинула його самого, одинокого... Мені уявлялася незнана мати хлопця. Вона мучилась, шматувала своє серце, інтуїтивно відчуваючи смерть своєї дитини. Вона ходила з кутка в куток... То знову перед очима виринала тінь померлої бабусі, яка, ламаючи в розпуці руки, кружляла біля ліжечка хворого онука.

– Ох, Боже, це страшне!.. Я мушу завтра піти до шпиталю і побачити його! – Цими словами я хотіла закінчити свої думки і заснути. Переверталася на другий бік – але сон не надходив...Я крутилася в колі тих самих думок і не могла з них вибрести.

Надворі скаженів осінній вітер. Я чула, як гнався він із свистом по всіх закутках подвір'я; чула, як бився об вікна; чула, як тарабанив бляшаним дахом і жалібно голосив у комині.

Крізь сон застогнала моя доня. Це на кілька хвилин зупинило мої думки про хлопчика. І раптом знову з виразною ясністю, виринув – образ хлопчика, такий, яким описувала мені його моя дочка... Сидить на кріслі, руки безвладно опущені, голова сонно схилена на груди...

На очі навернулися сльози, і за хвилину я вже спазматично плакала, втуливши обличчя в подушку.

– Що таке??.. Ти, плачеш?! – почула тривожний голос чоловіка.

Я злякалася. Так, якби мене зловлено на злому вчинку.

– Ні, це в мене катар!

Тиша. Почула сонне дихання чоловіка. – Заснув – Витерла сльози і одразу заспокоїлася. Зробилося байдуже і сумно. Тепер засну. Так, я відчувала, що сон дрібними кроками наближається до мене.