Читати книгу - "Ґена, Куценко Люба"

Тіло безвладніло. Думки повільними хвилями припливали і одпливали... Чогось мені згадалися буряки, які я поклала в сінях... Потім що курка стояла під вітром. Вітер роздмухував її пір'я, і хвіст робився, як віяльце. Я стояла тоді біля вікна і дивилася на неї... Потім мигнуло в мозку щось невиразне. Секунда... і хлопчик виплигнув звідкись – сколотив мій спокій. – Ох, Боже, це ж я знову не засну! – Я стараюсь всіма силами волі відігнати думку про хворого хлопчика. Я знала, що коли мені це вдасться, тоді я засну. Стала уривками думати про всякі дрібнички, старанно оминаючи розмову з Вірою про дитину.

Мої думки, як кільця ланцюга міцно чіплялися одне за одне, творили навколо мене охоронне коло... Вони от-от зімкнуться! Ще одна мить і... не встигли! З погрозливо піднесеною рукою вривається в незімкнуте коло – Марійка. Вона штурхає мене і гукає: "Ну, не спи!" – Ох, Боже, знову!..

Перевертаюся, знеможена і змучена. Рахую: раз, два, три... до десяти... І знову, і знову... Але Марійка стрибає, сміючись, по моїх числах. – Ні, не так! – Наказую я собі. – Треба, рахуючи, думати і в уяві малювати ці числа! – Я рахую: раз, два, три... до десяти.

Кожне число виразно чітке, блискуче і неймовірно великого розміру – змінюється одне за другим. Я рахую і рахую... Числа пливуть, повільнішають, плутаються... Ще секунда – я засну! А Віра, згрібши міцною рукою мої числа, каже: "Я чула, що батько загинув під час евакуації, а мати загубилася..."

О, Боже! – Я затулюю ковдрою голову, притискаю очі до подушки... Довго ганяюся за сном, ловлю, чіпляюся і... не знаю, коли падаю в сон, гублячи всі свої думки.

***

Коли прокинулася ранком, першою думкою було – спитати Віру, коли вона йде до шпиталю. Вона сказала, що під вечір. На мій запит, чи взяти для дитини щось з їжі, Віра сказала, що нічого не треба, хіба якогось компоту. Цілий день я була в нервовому піднесенні.

Шпиталь містився близенько від нас. За десять хвилин ми були на місці. Формальності в канцелярії, балачка з черговою сестрою, і ми опиняємося в малесенькій кімнаті.

Перед нами рядком стоять три ліжка. Між ними вузькі проходи. Ми стоїмо біля дверей, бо далі нема куди ступити. Ще не встигла пані Віра показати, як я побачила того хлопчика на середньому ліжку. Вп'ялась в його обличчя.

Дитина років чотири-п'ять. Лежить навзнак. Худенька постать виразно малюється під легкою, тонкою ковдрою. Рученята лежать рівнесенько на ковдрі, так як я десь бачила на реклямі: як здорово спати! – Стрижена голівка спочиває на низькій подушці. Довгасте бліде обличчя і стулені безбарвні уста. Тонкий, рівний ніс і накриті повіками великі очі.

– Якої барви його очі?! – подумала я, дивлячись на дитину.

За спиною у мене Віра розмовляє з сестрою. Я не чую, про що вони говорять, я скупчена в обсервації дитини.

"Спить" – сказала жінка, котра сиділа на свому ліжку, зліва від хлопчика.

Я глянула на неї, потім перевела очі на праве ліжко. Там лежала хвора людина, закутана ковдрою і периною, а на голові тепла хустка. Трудно було окреслити, чи це дитина, чи доросла особа. Лежала навзнак і голосно дихала розкритими устами. Біля хворої сиділа дівчина-селянка, років п'ятнадцяти-шістнадцяти.

– Це ваше? – звернулася я до неї.

– Так, це моя сестра!

– А він увесь час спить? – показала я рукою на хлопчика.

Дівчина поквапно закивала головою.

– Еге ж!.. Оце, як привезли вчора і поклали, то так й досі спить. Двічі тільки будився і просив пити.

– Ви дали йому пити?

Дівчина здвигнула плечима:

– Я маю свою!

Повернувшись до своєї сестри, вона стала поправляти і підтикати на ній перину. Я слідкувала за її рухами і відчувала роздратовання.

– Я давала йому пити – обізвалась жінка зліва. – Бідна сирітка... Все бабусю кличе!

Дивлячись, як дівчина щільно підтикає перину, я звернула увагу, що хлопчик дуже легко накритий.

– Чому ви не накриєте чимсь цієї дитини? – звернулася я знову до дівчини. – Ви маєте перину і теплу ковдру... А йому зимно!..

Вона скоса зиркнула на мене і, усміхнувшись кутиком уст, сказала:

– А хіба ж воно моє?!

– Так що ж, що не ваше?! Це мала дитина і сирота! На свою сестру, ви непотрібно нап'ялюєте теплу ковдру і перину, а це мерзне! Треба ж совість мати! – вибухнула я несподівано для себе самої. Дівчина, обернувшись до мене спиною, мовчала.

– То я сама принесу щось накритись для дитини! – сказала я в такому тоні, якби це мало бути зроблене на злість еґоїстичній дівчині.

Пані Віра, що була відсутня, зайшла до кімнати і сказала, що вже треба йти. Я тільки тепер пригадала, що тримаю в руках баньочку з компотом. Поставила біля хлопця на столику і попросила жінки зліва, щоб дала йому пити, як проснеться. Дівчина ввесь час зиркала на мене, кривлячи уста в невиразній усмішці.

***

Ранок, другого дня, пройшов мені в біганню по спекулянтах – масло, сало, м'ясо... Вертаючись додому, пригадала, що мала занести щось накритись, для хворого хлопця, в шпиталь. В умі перебирала свою постіль, котру могла б дати, не забираючи назад. Зупинилась на одній перинці без котрої могла б обійтися.

Вже була одинадцята година, коли я наближалася до воріт свого подвір'я. На порозі хати стояла Віра. Щось неприємне, як докір, відчула я, побачивши її. – Обіцяла, що занесу дитині накриватись і не занесла!

– Добридень! – сказала до пані Віри.

– Добридень! – відповіла. – Знаєте, Ґена вже помер! Сьогодні над ранком.

– Хто? – вимовила я. Стояла, як ошелешена, почувши ім'я – Ґена. – Він?.. Цей хлопчик називається Ґена?!

– Так! – Пані Віра здивовано дивиться на мене.

– Він... з нашого міста?

– Так!

– Жив на Ковельскій вулиці?

– Так!

– З бабусею?

– Так!

– Мій Боже!.. – вимовила я про себе.

Перед моїми очима стояв Ґена, одягнений в тепле пальто, валянки і в шапці, насуненій на чоло, з-під котрої виглядало кругленьке, повне личко з великими блакитними очима...

– Ви, його знали? – запитала Віра.

Я глянула на неї.

– О, так!.. Я його дуже добре знала. Він жив з бабусею в сутерені, напроти нас.

– Так, вони дуже нужденно жили.

– Я не розумію... Як це сталося?

– Історія коротка і сумна, – сказала Віра. – Зайдіть до хати, розкажу вам. Я якраз поставила варити обід.

Ідучи за Вірою, дивувалася сама собі, як я могла не пізнати Ґени.

В кухні я сіла біля столу. Пані Віра, підклавши в плиту дров і заглянувши в каструлю, витягла з кошика цибулину. Краючи цибулю, стала мені оповідати.

– Вам напевно відомо, що бабуся Ґени служила в укр. допомоговому комітеті?

– Так, я знаю!

В моїй уяві прозвучав розпучливий крик дитини, що плакала:

"Бабусю, бабусю!.. Візьми мене, бабусю! Іди додому, чуєш!"

"Я зараз вернуся!" –

"Ой, не йди від мене, бабусю!.. Бабусенько моя!"

Швидкі кроки під моїм вікном, що раптово стихали за рогом дому...

– Отже, – продовжувала Віра, – це був її єдиний заробіток. Там вона годувалася і дитині приносила. В квітні цього року німці арештували голову комітету і закрили допомоговий комітет. Зосталася старенька без жадних засобів до життя. Чи з старости, чи з переживань – вона захворіла. Покликали мене до неї. Вона просила мене, щоб я забрала Ґену до сиротинця і заопікувалася ним. Вона хотіла, ще будучи притомною, доручити дитину, бо почувала, що хутко помре. Дуже мене просила, щоб я була доброю до нього, бо він круглий сирота... Ну, і тут...

Пані Віра замовкла на кілька хвилин.

– Знаєте, я сама ледве стримувала сльози, коли мені треба було забирати дитину... Не буду оповідати про той трагічний момент, як бабуся прощалася з дитиною... Це затяжке! Але, як прийшлося мені брати хлопця, то він, як збожеволів! Чіплявся своїми рученятами не тільки за бабусю, від котрої я ледве його відірвала, а за все – за стіл, за ліжко, за крісло, за двері... – вона замовкла, відвернувшись до плити, мішаючи щось в каструлі. – Бабуся, дійсно, на другий день померла. А Ґена перехорував в сиротинці, у великій гарячці, два тижні. Після, я вже думала, що хоч в нових обставинах, але між дітьми, він поволі буде забувати бабусю, але де там!.. Ґена не пропускав ні одної можливості, побачивши мене, щоб не спитати: "Тьотю, коли ми підемо до моєї бабусі?", або "Тьотю, коли вже бабуся прийде?"... Кожний раз треба було мені викручуватись іншою брехнею, щоб його заспокоїти. Скажу по правді, що мені це вже докучало і мучило.

Щось засичало на плиті. Пані Віра підняла покришку з каструлі. Я глянула на протилежне крісло і уявила Ґену сидячим на тому кріслі тоді, як привезли його із сиротинця.

– Ну, і знаєте, – продовжувала Віра, обернувшись до мене, – Ґена став чомусь робитись впертим і злим. Я карала його, але це нічого не помагало. До того, останнім часом, я звернула увагу, що він став дуже худнути. Треба було пильнувати його при їжі. Раз, якось він не хотів їсти обіду. – "Як не з'їси обіду, то бабуся до тебе не прийде!" – сказала я. Дитина змінилася на виду. Він глянув на мене, потім схопив ложку і похапцем все з'їв. Після того, коли він був неслухняний, то досить було мені сказати, – "Бабуся не прийде", – як він вмить робився покірним. – Мала я ще один з ним клопіт. – Чи, ви знаєте, де міститься наш сиротинець? – запитала мене Віра.

– Так.

– Якраз під тою горою, де міститься сиротинець, іде дорога до міста. По ній завжди проходять селяни з міста або до міста. Скраю, на горбку, стоїть лавка. Сидячи там, видно людей, що проходять. Ґена завжди біг до тої лавки. – "Я буду дивитися, як бабуся буде йти!" – казав мені. Просиджував там доти, аж поки я не забирала його до хати... А, тепер таке несподіване з ним сталося! Бідна дитина.

Вона замокла. Я встала.

– Так... Треба мені йти! Мені тільки дивно, що я його не пізнала.

– О, він дуже схуд! Особливо після того, як я відійшла з сиротинця.

– Та-ак! – А коли будуть ховати? – ще запитала.

Хоч мене в даний момент це не цікавило.

"А... Не знаю! Певне, в цих днях!"

"Та-ак!.. Ну, до побачення!"

***

На цьому мав би бути кінець великої трагедії маленької, людської істоти. Ґени вже не було! – Був холодний трупик.

Щось на четвертий день після смерти Ґени Віра, побачивши мене на подвір'ї, сказала:

– Знаєте, Ґену ще й досі не поховали!

– Чому?

– Шпиталь відмовляється ховати на свій кошт і скидає на сиротинець. Кажуть, що дитина була приналежна до сиротинця, отже мусять на свій кошт ховати.