Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

По-друге, влада бу­ла більш фрагментованою, а от­же й менш здат­ною до консо­лі­дованих наси­льни­цьких дій. З одно­го боку, повнова­же­н­ня чин­но­го пре­зи­дента фа­кти­чно закі­нчу­вали­ся, тож йо­го го­ло­вною метою був без­пе­чний ви­хід на пенсію, ба­жа­но з надійни­ми між­народни­ми га­ранті­я­ми, а то­му й рі­зни­ця між Юще­нком і Яну­кови­чем не бу­ла для ньо­го аж надто істо­т­ною (за умови на­да­н­ня ви­ще­зга­даних га­рантій). Що ж до Яну­кови­ча і йо­го партії, то їхня влада не бу­ла на­стільки мі­ц­ною, як ни­ні, — ані в ін­ститу­ційному пла­ні, ані в ресурсному, ані в орга­ніза­ційному.

І по-третє, зага­льний сценарій роз­горта­вся тоді у напря­мку зміни влади — її пере­да­чі від Ку­чми до Яну­кови­ча (чи до Юще­нка), ти­м­ча­сом як ни­ні йдеться ли­ше про її утри­ма­н­ня, що, без­умовно, додає Яну­кови­чу почу­т­тя ле­гі­ти­мності: у 2004-му суд міг ви­знати другий тур ви­борів без­ре­зульта­т­ним і при­значи­ти по­вторне го­ло­сува­н­ня, нато­мість сьо­годні нема жодних ле­га­льних ме­ха­нізмів, окрім імпі­чменту, усу­ну­ти пре­зи­дента від влади. Почу­т­тя (чи ілю­зія) ле­гі­ти­мності уку­пі з ілю­зією контро­лю через «своїх» лю­дей над усі­ма си­ло­ви­ми орга­нами робить Яну­кови­ча не надто схильним до будь-яких пере­говорів і ком­промісів з опози­ці­єю.

Су­дя­чи з усьо­го, йо­го неви­багли­ва та­кти­ка зводи­ться сьо­годні до затя­гу­ва­н­ня ча­су і поси­ла­н­ня амбі­валент­них бу­ці­мто прими­рли­вих си­гналів з надією, що вто­ма, мороз і фізи­чне ви­сна­же­н­ня про­тестувальни­ків у по­єд­нан­ні з точ­кови­ми ре­пресі­я­ми мілі­ції й СБУ («від­краю­ва­н­ня саля­мі») зроблять свою справу. Ну, а доверши­ти все мо­ж­на бу­де якою-не­будь ефе­кт­ною провока­ці­єю ки­ше­нькових «ради­калів». Утім, московські ко­ле­ги мо­жуть тим ча­сом по­дбати і про мас­штабні­шу провока­цію, аби заразом покі­нчи­ти не ли­ше з опози­ці­єю, а й із самим Яну­кови­чем (принаймні політи­чно).

Специ­фі­чний під­хід московських «товари­шів» до розв’язува­н­ня вну­трі­шньоукраї­нських конф­лі­ктів влу­чно від­обра­же­ний у спо­га­дах Андрея Іла­ріонова про, так би мови­ти, «робочу зу­стріч» украї­нсько­го пре­зи­дента з російським під час Помаранче­вої револю­ції.

«Ку­чма при­ле­тал в Москву на пере­говоры с Пу­ти­ным. Встре­ча бы­ла в аэ­ропорту, пол­ча­са они там по­говори­ли — и все. И ко­гда Пу­тин уговари­вал Ку­чму использовать си­лу про­тив “оранже­вой револю­ции”, Ку­чма, упорно глядя в по­то­лок или рас­сматри­вая шну­рки на своих бо­ти­нках, по­стоян­но по­вторял: “Влади­мир Влади­ми­рович, вы не пони­маете — Украи­на стала другой”. “Подо­жди­те, мы же с вами до­говари­вались!…”. А Ку­чма говорит: “Украи­на стала другой”. В ито­ге, Ку­чма не дал со­гласия на использование си­лы».

Що від­повід­ає московському по­брати­мові у поді­бних роз­мовах Ві­ктор Яну­кович — ми мо­же­мо ті­льки здо­га­дувати­ся. Але знаю­чи вже чи­мало про йо­го до­те­пері­шню дія­льність, а та­кож про йо­го середови­ще — так звану «Сім’ю» та про їхню специ­фі­чну політи­чну, бізнесову і вся­ку іншу ку­льтуру, не варто мати оптимісти­чних ілю­зій. Ми мо­же­мо, звісно, споді­вати­ся на кра­ще, але не зайве при то­му бу­ти го­тови­ми і до найгі­ршо­го.

4.

Захі­дне посередни­цтво, яке ві­ді­грало ва­ж­ли­ву роль у пере­говорах між владою й опози­ці­єю дев’ять років то­му [2004], на­вряд чи здат­не ві­ді­грати та­ку роль те­пер [2013]. По-перше, то­му що Ку­чмі йшло­ся насамперед про поче­сну капі­туля­цію і надійні га­рантії, ти­м­ча­сом як Яну­кови­чу — про збе­ре­же­н­ня влади і то будь-якою ці­ною. По-друге, то­му що Ку­чма, по­при всі свої вади, мав та­ки певні амбі­ції «державо­творця», яких Яну­кович через особли­вості ви­хова­н­ня та інтелекту явно не має. І по-третє, в оточен­ні Ку­чми бу­ли адекват­ні лю­ди, які ро­зуміли фа­та­льні наслі­д­ки за­стосува­н­ня си­ли і для краї­ни, і для пре­зи­дента, і, звісно, для них самих. В оточен­ні Яну­кови­ча, схо­же, та­ких лю­дей немає, а як­що і є, то пра­цю­ють явно не на ньо­го.

Захід мо­же ві­ді­грати посередни­цьку роль ли­ше за однієї умови: як­що пошле чин­ній владі сер­йозний си­гнал (не сло­вом, а ділом), що санк­ції — це реальна річ, а не стра­ши­лка для ло­хів. Заборони на в’їзд до ЄС для яко­го-не­будь Захарче­нка бу­ло би ці­лком до­стат­ньо, аби всі інші від­чу­ли, що у Брюс­селі си­дять сер­йозні па­цани, а не «ко­тя­та», яких мо­ж­на без­коне­чно роз­води­ти. Сер­йозні­ші пере­слі­дува­н­ня, зокрема за пра­н­ня брудних гро­шей, ви­глядають про­бле­мати­чні­ше, оскільки перед­ба­ча­ють оприя­вне­н­ня у су­дах певної конфі­денційної інформа­ції, ко­трою захі­дні фінансові роз­від­ки, звісно ж, воло­діють, про­те волі­ють без крайньої по­тре­би не оприя­вню­вати. При­чи­на проста: оприя­вне­н­ня нара­жає їхніх інформаторів на ви­кри­т­тя, ти­м­ча­сом як вони значно по­трі­бніш! захі­дним урядам для від­сте­жу­ва­н­ня гро­шей Аль-Каї­ди, аніж яко­го-не­будь Ку­рче­нка чи мо­ло­д­шо­го Азарова.

Це не означає, що та­ких санк­цій не бу­де пізні­ше: Захід (особли­во Аме­ри­ка) досить дов­го роз­маху­є­ться, але б’є бо­ля­че. Про­те поки що украї­нці му­сять покла­дати­ся го­ло­вним чи­ном на се­бе. Це не додає їм шансів, але додає гідності. Ось уже вдруге за дев ять років вони ви­ходять на свій Май­дан — не за хліб, не за ви­щі зарпла­ти, і навіть не за популі­стсько­го лі­дера, а за право жи­ти по-лю­дськи, «як у Європі».

«Чи був би го­товий хоч хтось на сві­ті під­стави­ти ло­ба під поліцейські кийки заради торговельної угоди зі Сполу­че­ни­ми Штата­ми?» — саркасти­чно запи­тує своїх чи­та­чів у New York

Review of Books Ті­мо­ті Снайдер, ро­зумію­чи, звісно, що украї­нці стоять на Май­дані зовсім не за торговельну угоду з Євросою­зом, і навіть не за Асоціа­цію, а насамперед за все те, що Угода для них си­м­волі­зує — надію на «вільне жи­т­тя у вільній краї­ні».

Ось уже 22 роки всі украї­нські уряди методи­чно, один за одним, по­збавля­ють украї­нців ці­єї надії. Найбільшим шо­ком бу­ла, без­умовно, поразка «помаранче­во­го» проекту — порі­вня­льна хі­ба що з ката­строфою і роз­ча­рува­н­ня­ми перших років незале­ж­ності, у яку інвестувало свої надії понад 90% громадян. Ця оста­н­ня поразка оберну­лась по­двійною — при­ходом до влади Ві­ктора Яну­кови­ча та йо­го «партії», ко­тра шви­д­ко при­брала до рук усі ін­ститу­ції, перед­усім си­ло­ві та фінансові, зни­щи­ла зали­шки незале­ж­но­го су­ді­вни­цтва, акуму­лю­вала ко­ло­сальні ресурси через ви­багли­ві корупційні схе­ми і роз­горну­ла мас­штабний на­ступ на громадя­нське суспільство, на дрібний і середній бізнес, на інди­вудуа­льні права і свободи.

Чи­мало захі­дних коментаторів пи­шуть сьо­годні, що, мо­же, це й добре («blessing in disguise»), що Яну­кович від­мовився під­пи­сати Угоду, вря­тувавши тим самим ЄС від га­ньби ко­ла­бора­ції з мало­приє­мним ре­жи­мом. У цій те­зі бу­ла би своя правда, ко­ли б ЄС не ко­ла­борував з іще паску­дні­ши­ми ре­жи­мами, а го­ло­вне — ко­ли б їхні чі­льні і, як прави­ло, найпаску­дні­ші пред­ставни­ки не почу­вали­ся в то­му ж та­ки Євросою­зі як ри­ба у воді — з усі­ма свої­ми віл­ла­ми, накрадени­ми грішми і ди­пло­мати­чни­ми паспорта­ми, які роблять дося­гне­н­ня без­візово­го ре­жи­му для всіх