Читати книгу - "Карпатське танго"

Вступні іспити стали для мене наче гарний спуск на санчатах із найвищого сільського пагорба: після поколювання в животі мчиш із вітерцем, минаючи ялини, – і відро гормону щастя за зупинки. На кожному іспиті викладачі спочатку знаходили моє прізвище в теці збоку, а далі… А далі просто не ставили мені запитань. А ще усвідомив неприємну річ: я слабак. Або егоїст. Або те й те вкупі. Двічі зі мною складав іспит старший за мене юнак. Напевно, вступав не вперше й не вдруге. Як він відповідав! Які речі знав! Добре, що мене про таке не питали. Та оцінки отримував нижчі, ніж я. Він мав би вчитися в медінституті, а не я… Та я недостатньо сильний відкрито визнати це: «Прошу, ти більш достойний, а я відходжу…» Не буде в мене більше такого шансу потрапити сюди. Вибач мені, моє сумління. Я люблю себе, як і всі. Егоїзм перемагає благородство з рахунком 10: 1. Варіації на тему меншовартості й власної садомазохістської екзекуції тут недоречні. Вихід – рости й наздоганяти. Та я готовий сидіти в бібліотеках, лікарнях, моргах скільки потрібно. Те, що робиш, треба робити добре. Або не робити ніяк. Особливо лікареві. Не хочу, щоб якась душа під час зустрічі з Богом пожалілася на мене як на винуватця фальстарту.

Перше вересня 1974 року. Лагідне сонце через жовтаве кленове листя зігріває шеренги студентів на майдані перед медичним інститутом. Халати першокурсників вирізняються цнотливою білизнóю й накрохмаленим шурхотом. Неподалік від мене моя красуня-однокласниця Таня Вергун. Світле пишне волосся, блискучі очі, кокетлива усмішка – на неї з цікавістю задивляються хлопці-старшокурсники. Як тут багато іноземців… Араби, індійці, негри – від світло-шоколадних до чорних, як сажа. Розрізняю деякі німецькі слова в притишеній розмові двох рослих дівчат. Мені таки пощастило. Так вважає й моя мама. Вона стоїть трохи поодаль, серед батьків. Її вишиванка дисонує з яскравим і блискучим одягом та прикрасами інших жінок. У неї немає ні таких масивних золотих каблучок, ні сережок, які б відтягували вуха нижче за підборіддя. Та мама світиться зсередини усмішкою щастя й плаче, коли чує в списку першокурсників моє прізвище. Тепер вона мама майбутнього лікаря, і це перехід її і життєвого, і сільського статусу на вищий щабель. Після посвяти ми поспішаємо на поїзд. Дорогою в чергах скупляємо небачені для села гостинці – ковбасу з гарною назвою «Лікарська», хліб і шоколадні цукерки. Мама роздивляється й обережно гладить потрісканими руками яскраві обгортки, нюхає смаколики й замріяно закочує очі. Вона ніколи не їла шоколаду.

– Скуштуй, мамо, – намагаюся розгорнути одну.

– Ні, Андрійку, ні, – перехоплює цукерку й кладе назад до згортка. – Нашим меншим буде…

На вокзалі обіймає мене, просить:

– Учися, Андрійку… Добре вчися, не ходи нікуди ввечері. Я молитимуся, щоб у тебе все було добре. Дякую тобі, сину, я така щаслива… І вперше у великому місті побувала. Тут тобі буде краще, ніж у селі. Матиму що вдома розповісти й до кінця життя згадувати, – і поквапом ховається в запиленій електричці. Це була її єдина подорож до великого міста.

Знаєте, що буває, коли різних за характером молодих людей – амбітних і дуже амбітних, спокійних і шаленців, любителів тиші й гучної музики, жайворонків і сов, стриманих і нетерплячих – розміщають під одним дахом? Ні, не психоневрологічний диспансер. Це гуртожиток. Усі гуртожитки божевільні по-своєму. Дух організованості та єдності ненадовго оселяється в них тільки на час сесії. Для спокійних людей гуртожиток – це тест на виживання. Для шаленців – благодатний ґрунт для розгону й підживлення емоціями. У школі я вчив роман Островського «Как закалялась сталь». Так от, гуртожиток – це і є те місце, де гартується криця кожного. Місце першого сексу, першої п’яної гульби й пізнання перших прописних істин інститутського життя. Місце відмови від рожевих окулярів і болючої регуляції самооцінки. Твоя вершина щастя й глибока прірва образ та розчарування. Дружнім гуртом тут живуть хіба що бактерії в санвузлах і віруси під час епідемій. Відсутність особистого простору змушує тебе вибрати найвірніших друзів, які непомітно й швидко стають частиною твого життя, як і ти – їхнього.

Біля кожного гуртожитку має стояти пам’ятник бабі Зіні – вахтерці, яка утримує студентський вулик із героїзмом останніх захисників Брестської фортеці. Його потрібно було б зробити з титану – твердого, тугоплавкого й стійкого до зовнішніх впливів; на поясі в’язанка чудернацьких ключів, окуляри в кишені, окуляри на потилиці, окуляри на носі – поверх грізного погляду – і по годиннику з великим циферблатом на кожній руці… Авторитет цих енергійних жіночок у мій час був більшим, аніж генсека компартії. Маленьке, кругленьке, червоненьке, бензином пахне – відгадайте загадку… Відповідь: помідор… Пояснюю: «Мій помідор, чим хочу, тим і поливаю». Саме за такою схемою – цілковитої відсутності логіки – діяла кожна баба Зіна в кожному гуртожитку. «Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю…» – пісня студента, а «Я сама керую й відміняю, коли треба – виганяю» – так звучав виклад законів гуртожитку у виконанні невсипущої й куленепробивної баби Зіни. Цілі покоління студентів із наполегливістю алхіміків-золотошукачів намацували людську слабинку баби Зіни. Таку, яка стала б гарним лазом для втілення бажань молоді в гуртожитських стінах. Та баба Зіна – це космічна істота, яка не має слабинок…

Нас четверо в невеликій кімнаті з високою стелею: Валерій, Віктор, я і Сергій. Цей старий австрійський будинок збудований на віки. Та навіть товсті стіни не гасять екзальтовані крики гулянок чи спроб самоствердження. Мені пощастило, що мої товариші по кімнаті стримані й розсудливі.

Валерій вступив до університету з п’ятої спроби. За плечима в юнака рік учителювання в селі й служба в армії. Густий баритон, красива усмішка й спортивна постава створюють навколо нього ауру магнетизму, під вплив якого потрапляють усі. Ми обрали його профоргом курсу, і тепер до нього раз у раз із якимись дріб’язковими запитаннями прибігають таємно закохані студентки. Та він не помічає того: занадто скромний чи сам іще не усвідомлює своєї привабливості. У сільській школі він викладав фізику й навіть обладнав спеціальний кабінет. Служив у Забайкаллі в ракетних військах. Руки в нього ростуть із правильного місця. Я матиму чого повчитись у нього.

Віктор теж старший від мене. Йому б дуже пасувала зачіска а-ля Че Гевара: він був би тоді викапаний кубинський романтик. Та навряд чи його прийняли б із такою зачіскою до вузу. Однакові думки потребують однакових зачісок. Інша зачіска чи одяг – сигнал