Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

Все, що я бачив в житті, — це чужі ворота.

Єдиний, хто мене поважав, — це місцевий сторож.

Все, що в мене було, — номер на спúні

і місце в основі, за яке я рвав свої жили.

І чим мені тепер займатися в цій країні?

Як мені розібратися поміж своїми й чужими?

З ким мені взагалі тут битися і лишатись?

Кину все на хуй, переберуся в Росію,

гратиму, де поставлять, ловитиму свої шанси,

тікатиму від маразму, чекатиму на амнезію.

…Я знав, що він не поїде, що все триватиме далі,

що насправді всі наші втрати доречні й невипадкові,

що не можна втекти від себе і від своєї печалі,

від своєї ненависті і своєї любові,

що ніхто нічого не зробить зі споминами і снами,

ніхто ніколи не спинить сутінки і комети,

що нічого не зміниться, що все залишиться з нами,

скільки б ми не жили і як би ми не померли.

Наші нічні небеса, наші пташині зграї,

наші ріки, наші міста, наші споруди:

ніхто й ніколи нічого про нас не згадає,

ніхто й ніколи нічого нам не забуде.

+ + +

Ось знову я пишу про неї,

розповідаю про балкони

та її домашні розмови.

Ось я згадую, що вона

ховала від мене,

що зберігала між сторінок

антологій усіх тих прóклятих поетів,

які старанно псували

нам життя.

«Минулого літа, — говорила вона, —

сталося щось із моїм серцем.

Воно почало дрейфувати, мов корабель,

команда якого померла

від лихоманки.

Рухалось углибині мого дихання,

підхоплене течією,

атаковане акулами.

Я йому говорила:

серце, серце, жодні вітрила й канати

не допоможуть тобі.

Сузір’я висять надто високо,

аби можна було знайти дорогу.

Серце, серце,

забагато чоловіків

наймалось у твої команди,

забагато їх сходило в британських портах,

гублячи душі

зеленими слізьми алкоголю».

Так і я —

згадую її литки, за які готовий

був битись до крові,

і повторюю за нею:

серце, серце,

хворе на лихоманку,

одужуй скоріше,

йди на поправку,

ще стільки пекучої любові чекає на нас,

ще стільки прекрасних трагедій

приховано від нас у відкритому морі.

Серце, серце,

мені так радісно слухати,

як ти б’єшся,

схоже на лисицю —

пійману,

але не приручену.

+ + +

Принцеса носить

помаранчеві кліпси

і темний мішок,

у якому тримає свої скарби.

Іноді розповідає:

— Це косметика, яку мені

купив тато. Це сигарети,

які я беру в старшої сестри.

Це срібло, що лишилось

від мами, вона носила його,

доки не померла.

— А це, — питаю, — хто це на фото?

— Мої подружки, — відповідає, —

вони ненавидять мене за моє

золоте волосся і чорну білизну,

якої немає в жодної з них.

Мої приятелі, вони ладні

розірвати мене на шматки

за всю ту літню вологу,

що нагрівається в моєму

серці.

В чому сутність поезії?

Писати про те, що всім давно відомо.

Говорити про речі, яких ми позбавлені, о

звучувати наші розчарування.

Говорити так, щоби викликати

злість і любов, заздрість, ненависть

і співчуття. Говорити

під місяцем, що висить

над нами, тиснучи всім своїм

жовтим відлунням.

Кожна доросла жінка має

в собі цей механізм,

цю солодку мелодію,

яку можна почути, лише

розламавши серце,

яку, лише розламавши серце,

можна спинити.

+ + +

Ця лисиця

плаче вночі на місяць,

і оминає всі мої пастки,

так, нібито нічого не сталось,

так, нібито її це не стосується.

Колись вона носила на шиї

прикраси, від чого їхня вартість

лише зростала.

Плед, в який вона загорталась,

був ніби соняшникове поле,

і ним ходили птахи,

визбируючи пізні зерна

ніжності.

І коли вона гнівалась,

лють підіймалась її венами,

наче волога стеблом троянди.

В любові найголовніше —

не вірити тому, що говориться.

Вона кричала: «Лиши мене в спокої»,

намагаючись сказати:

«Розірви моє серце».

Вона відмовлялася

говорити зі мною,

насправді відмовляючись

видихати повітря.

Так, ніби хотіла зробити

мені ще гірше, ніж є.

Так, ніби найбільша наша проблема

була в повітрі,

яким ми дихали.

+ + +

Я їй говорю:

— Що ти малюєш увесь час?

— Це чоловіки, — відповідає вона, —

а це