Читати книгу - "Безлюдні острови 6-7, Вальдемар Лисяк"

У нього не було друзів, він не брав участі в забавах, спільному купанні в лазні та іграх, і все ж він чув кожне прокляття, кинуте йому на голову; у нього всюди були очі й вуха. Через них він дізнавався про всі заплановані шлюби між римлянином і місцевою жінкою, після чого жінки часто зникали, і їх більше ніколи не бачили в Тамугаді чи Ламбаесісі. Ходили чутки, що він в'язнив їх у своєму палаці, що не було правдою.

Йому не бракувало берберських дівчат, яких він купував у їхніх власних сімей. Жінки-горянки з гір Атласу, жінки кочівників з пустель і пастушки з величезних плоскогір’їв слідували за своїми батьками, братами та чоловіками до районів, які називалися "extra muros", прилеглих до міст і таборів Третього легіону, цікавлячись видовищем білих завойовників, і плекаючи в серцях надію, що доля дозволить їм кинути почорнілі від диму намети, де вони прожили своє життя у вбивчій праці та злиднях. Одні ставали дружинами cives romani[13], інші йшли до лупанаріїв, покровителькою яких була блудлива Венера.

Менш ніж за місяць легат відправив назад до Італії близько дюжини старших командирів, які мали кольорових дружин, і вимагали, щоб до нього прислали офіцерів, одружених з римлянками. Сенат виконав це прохання, а цезар написав своєму приятелеві похвального листа. Новоприбулі вже не дивилися на легата з ненавистю. Вони назвали його по-гораціанськи: "Aes triplex"[14]. Проконсула, чия цивільна влада не мала значення в Нумідії, яка мала військовий статус, вони називали: "Simia purpurata!"[15].

Ночами Марк Емілій вчив берберської мови від молодих нумідійських невільниць. Він проводив дні, оглядаючи війська, перевіряючи будівлю укріплень та полюючи на левів, які панували в землях провінції. Мешканців Тамугаді будив жахливий рев цих тварин, яких тримали в клітках у саду легата, перш ніж відправити на арени Риму.

Одного разу зграя шаленців з-за гір - нащадків біженців з пунічного Карфагену, що влили свою кров у дочок кочівників Сахари - вийшла з пустель і, уникнувши доріг, ввела в оману пильність сторожових постів, досягаючи Тамугаді вночі. Хлібні склади пішли з димом, а знаменита когорта Севера була розбита. Марк Емілій, який перебував у Ламбезісі, привів дві колони легіонерів на відсіч.

Уже світало, коли вони підійшли до міста й напали на орду з-за стіни фортеці. Панцирна кіннота впала в табун дикунів, як куля катапульти в піраміду дров. На чолі тарану був кавалерист у золотому одязі. Він не закликав до бою, не віддавав наказів, але саме повітря, наповнене криком і стогоном, говорило, що він ватажок. Його меч рубав, мов блискавка, і кров рясно текла слідом за ним.

Берберів було більше, ніж римлян, але раптом деякі з них відірвалися від своїх бойових товаришів і почали тікати в пустелю. Страх позбавив цих людей розуму і прикріпив крила до грудей тварин. Інші, побачивши це, почали відступати. Дорогу їм перегородив юнак в довгій шаті кочівників, що спадала на зад коня. У нього не було зброї. Він простягнув руки й заспівав пісню, схожу на крик пораненого птаха. У берберів увійшов новий дух, і вони кинулися в бій.

Марк Емілій зрозумів, щоб пощадити римську кров, він повинен убити співака. Він пробився до нього і вже націлився ударити, коли ж побачив його обличчя, його рука застигла.

- Mirabile![16] - прошепотів він, - жінка...

У цю саму мить навколо нього розпочалося пекло. Преторіанці оточили свого ідола залізним кільцем, яке відбивало люті атаки берберів, які хотіли повернути жінку. А він стояв сліпий і глухий до зростаючої купи трупів і виття людей, які вбивали один одного; дивився на її нерухоме обличчя, яке дивилося на нього.

Римській вершник, барельєф з Тіпаси, ІІ століття нашої ери

Вітер захоплював і ніс її чорне, як смола, волосся, під яким була голова, гідна різця Фідія. Маленькі, злегка рожеві ніздрі ритмічно роздувалися під впливом нервового дихання з глибини грудей. Її стиснуті губи ніби закликали якогось бога. Великі очі сяяли дивним світлом, тиша між ними тремтіла, наче в гарячці, а смертоносний хоровод, що кружляв навколо, здавався мовчазною пантомімою, сповненою безмовних жестів і криків. Вони були в космічному вакуумі, в уявній області, без усвідомлення плину часу, який дають реальні явища, в мить, надто коротку, щоб бути вічністю, в тій щілині світла, що запалює райдужки, коли земля під їхніми ногами випромінює невідомий страх.

Раптом битва затихла, і голоси ззовні повернулися, розбиваючи крихку оболонку тиші. Це була колона претора Ламбезіса, Сервілія Регула, яка вчасно прибігла і знищила варварів, врятувавши легата, чиї "дияволи" були майже знищені.

Той навіть кивком голови не подякував претору і не подивився на трупи своїх товаришів, які загинули, захищаючи його хвильку слабкості. Він схопив коня дівчини за вуздечку і потяг до міста.

Біля воріт їх наздогнав сотник із северіанської когорти, ведучи за собою парламентарія тієї частини нападників, що вирвалася з погрому й утекла в гори.

- Відійшли його геть і скажи їм, що я можу розмовляти з ними тільки батогом, — сказав Марк Емілій. — Наступного посланця я розіпну на хресті!

- Ваша достойність, але цей варвар каже, що вони... Вони пропонують щось нечуване!... Бажають видати вождя, щоб визволити цю жінку! Якщо ми дамо слово, що не будемо чіпати її, він здасться!

- Що?!... Це якась паскудний підступ! – видавив з себе легат, такий же приголомшений, як і офіцери. — Вони хочуть здати Уа?!

- Так, пане!

Кілька десятків мовчазних очей зосередилися на його обличчі. Тепер Roma aeterna стояла позаду них, як привид, вискалюючи злі зуби. Регулус, відчувши вагання Марка, відрізав йому дорогу до якогось ухилу, голосно сказавши, щоб усі почули:

- Найлютіший ворог у наших руках... Божество буде задоволене!

Марк Емілій обернувся до центуріона і сказав з кам’яним спокоєм:

- Даю вам слово. Нехай Уа прийде, і ми відпустимо її.

З таким же спокоєм він перетворив театр у Тамугаді на цирк, оточивши сцену, яка до