Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дівчата, Юлія Лаба 📚 - Українською

Читати книгу - "Дівчата, Юлія Лаба"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дівчата" автора Юлія Лаба. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3
Перейти на сторінку:

Все закінчилось якось надто швидко. Поверніть мене в космос. Там стільки цікавого. Лікарі мовчать. Не знаю, добре це чи погано. Що вони побачили? Вони знають про дівчат? Бачили старий маєток зі шпалерами в дрібну квіточку, скрипучою підлогою та просторим горищем, на якому я ховаюся від всіх? Горище пахне деревом та морською сіллю. 

Прислухаюся до повітря. В ньому нема тривожних нот.

Та, яка чекає на мене в коридорі, вже біліша за свій білий халат. Не думала, що таке можливо. Однією рукою вона тримається за стіну. Зараз вона звучить, як тиша в домі, де повно дітей. Високий чоловік каже їй якісь незрозумілі для мене слова, та від них її обличчя набирає кольору. Це добре. Це ж добре? Врешті чоловік повертається до мене. Знов каже слова, які для мене нічого не означають. Я лиш бачу дивні форми й кольори. Він всміхається. Вперше. Усмішка в нього приємна і хрустка, як кавунова шкірка.

— Коротше, нема у вас ніякої мікроаденоми. Просто такий гіпофіз. Трохи дивний. Але вашому життю ніщо не загрожує.

«Крім смерті», — хочеться відповісти. Та я не певна, що мій чорний гумор тут доречний. Тож я просто дякую, забираю свою ще трохи бліду подругу, і ми йдемо геть. Вона кілька разів голосно зітхає. Вже щиро зізнається про те, що хвилювалася. Так, наче цього не було видно. Наспівує щось про мій «дивний гіпофіз» і навіть не здогадується, як заспокоює мене слово «дивний». Вона знову звучить, як La Isla Bonita. Добре.

Забігаю у жовтенький «Богданчик». Тут спекотно, як у хамамі. Якби ще й пахло так само. Та байдуже. Навушники у вуха і додому. Ментально вмощуюсь на канапі серед кольорових подушок. Звідси зручніше спостерігати за реальним світом. За вікном втікає Київ. Метро і знову «Богданчик». Нарешті виїжджаємо за місто, і зелень дерев змінює сірий бетон. Це ж треба, як гарно хтось придумав, що дерева та трава зелені. Цей колір їм личить.

Я житиму. Не знаю, як довго, але помру не від мікроаденоми гіпофіза. І, сподіваюся, що не сьогодні. І вони не сказали, що я божевільна. Адже «дивний гіпофіз» — це ще не божевілля.

Всміхаюся сама собі. Цей момент звучить, як The Eyes Of Truth.

* * *

Святі інтернетики, я не сама! Все ще дивна, але не сама.

— Боже, яка новина, — з сарказмом каже Споко.

Дівчата, я серйозно! Оті кольори, форми, запахи та інше – це синестезія. Воно так називається, і це не божевілля, уявляєте?

— Як мінімум, одна з нас уявляє, — всміхається Уява.

А ти… Тицяю пальцем в Уяву. Оті всі історії, які ти мені розповідаєш без зупину, то все через шизоїдний психотип.

— Перепрошую? Шизо… Що? — витріщає на мене свої очиська Тривога.

Не кіпішуй. Це не має жодного стосунку до шизофренії.

— А що зі Світом у Темряві? — хвилюється. — Він же повернувся.

Так. Я двадцять років його не бачила й ось, він знову зі мною. Я так скучила. Це й досі дивно, та я нагадую Тривозі, що таки знайшла одну людину, яка бувала там. У дитинстві. Та все ж була.

Тривога втишується в кутку кімнати.

— Ходімо, — простягає мені руку Уява. — У нас купа справ. Треба книжку редагувати, картини малювати. Дивись, скільки ще місця на стінах.

Трохи хвилююся. Що як моя книга нікому не сподобається? Та й картини… Я не професійний художник. Що, як мої роботи розкритикують?

— Залиш це мені, крихітко, — всміхається Зухвала.

Я оглядаю вітальню свого ментального маєтку. Вони всі тут. Тепер їх навіть більше. Вони досі регочуть, коли на питання друзів «про що думаєш?», я відповідаю заготовленим «ні про що». Та мені добре з ними. Поки вони в моєму маєтку, я зможу все.

Кінець

1 2 3
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчата, Юлія Лаба», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчата, Юлія Лаба"